Українська література » Сучасна проза » Шляхи свободи. Зрілий вік - Жан-Поль Сартр

Шляхи свободи. Зрілий вік - Жан-Поль Сартр

Читаємо онлайн Шляхи свободи. Зрілий вік - Жан-Поль Сартр
були інші двері з написом «Вбиральні»… Чудернацький спогад про кохання.

Він був переповнений образою на Івіш. «Вони бояться смерти, — сказав собі він. — Вони намагаються бути свіжими і чистими, у них дрібні, підлі душі, бо вони всього бояться. Бояться смерти, недуги, старости. Вони чіпляються за свою молодість, як умирущий чіпляється за життя. Скільки разів доводилося мені бачити, як Івіш обмацує своє обличчя перед дзеркалом: вже зараз вона тремтить від одної тільки думки, що в неї можуть з'явитися зморшки. Вони гають свій час, пережовуючи молодість, будують лише плани лише на короткий час, наче жити їм лишилося всього лиш п'ять чи шість років. А потім… Івіш каже, що потім накладе на себе руки, та я спокійний, вона ніколи не наважиться це зробити: вони будуть ворушити й ворушити цей попіл. Врешті-решт, у мене зморшки, шкіра мов у крокодила, м'язи втратили свою пружність, та попереду в мене ще цілі роки життя… Я вже думаю, що саме ми були молоді. Ми хотіли зробити з себе справжніх чоловіків, ми були кумедні, та часом я думаю собі, що, може, єдиний спосіб врятувати свою молодість — це не забувати її». Й усе-таки йому було якось незатишно, він відчував, як там, зверху, голова біля голови, вони перешіптуються, змовляються, й що не кажи, а вони привабні.

— Ну, що там з телефоном? — поспитав Матьє.

— Ще трохи, пане, — холодно відказала опецькувата телефоністка. — В мене клієнт, який замовив Амстердам.

Матьє обернувся і пройшов туди-сюди. «Не зміг я взяти гроші!» Східцями спускалася жінка, жвава й легесенька наче вивірка, із тих, що кажуть з невинним личком: «Ой, піду я попісяю». Ось вона побачила Матьє, на мить спинилася, а потім знову рушила великими легкими кроками і, поширюючи навколо себе свій чар і пахощі своїх парфумів, впурхнула до вбиральні. «Не зміг я взяти гроші, моя свобода — це міт. Міт, Брюне мав рацію, і моє життя підсвідомо будується з механічною точністю. Ніщо, гордовита і похмура мрія про те, щоб бути нічим, бути завжди відмінним від того, чим я є. Щоб бути не в моєму віці, я ось уже рік граюся в кубики з цими двома дітлахами; а дарма: я ж чоловік, доросла людина, і цей дорослий чоловік, цей пан, цілував учора в таксі малечу Івіш. Щоб бути поза своїм класом, я пишу в ліві ґазети; а дарма: я буржуа, я не зміг узяти гроші в Лоли, соціяльні табу викликають у мене жах. Щоб уникнути свого життя, наліво й направо, з дозволу Марсель, заводжу я легкі романчики, уперто відмовляюся взяти шлюб; а дарма: я одружений, я живу в родині». Він схопив довідник Боттена, неуважно погортав його і прочитав: «Ольбек, драматурґ. Норд 77–80». Щось шпигнуло його в серце, він подумав собі: «Отак. Бути самим собою — це єдина свобода, котра мені залишається. Єдина моя свобода — одружитися з Марсель». Він так стомився почувати себе на роздоріжжі, що майже втішився. Він стис кулаки і внутрішньо вимовив з поважністю дорослої людини, буржуа, батька родини: «Я хочу одружитися з Марсель».

Овва! Це ж були тільки слова, дитячий і даремний вибір. «Це теж, — подумалося йому, — теж брехня: мені не потрібно бажання, щоб одружитися, мені залишається всього лиш віддатися на волю обставин». Він закрив довідник і засмучено поглянув на уламки своєї людської гідности. І раптом йому здалося, що він бачить свою свободу. Вона була поза досяжністю, жорстока, молода і примхлива, неначе милість: вона веліла йому просто покинути Марсель. Та це була тільки мить; цю незбагненну свободу, котра позірно скидалася на злочин, побачив він мимохідь: вона лякала його і, до того ж, була далеко. Він спіткнувся на своєму надто вже гуманному бажанні, на цих надто вже гуманних словах: «Я одружуся з нею».

— Ваша черга, пане, — сказала телефоністка. — Друга кабіна.

— Дякую, — відказав Матьє.

Він увійшов до кабіни.

— Зніміть слухавку, пане.

Матьє покірно зняв слухавку.

— Гало? Трюден 00–35? Це повідомлення для пані Монтеро. Ні, не треба її турбувати. Просто підніміться до неї й передайте. Передайте, що пан Борис не зможе сьогодні прийти.

— Пан Моріс?

— Ні, не Моріс: Борис. Б як Бернар, О як Октав. Не зможе прийти. Так. Саме так. Дякую, пані, до побачення.

Він вийшов і подумав, чухаючи потилицю: «Марсель, напевне, вже геть нетямиться, треба зателефонувати їй, поки я тут». Він нерішуче глянув на телефоністку.

— Хочете ще зателефонувати? — поспитала вона.

— Так… дайте Сеґюр 25–64.

Це був Сарин телефон.

— Гало, Сара? Це Матьє, — сказав він.

— Добридень, — почувся грубий Сарин голос. — Ну, що? Владналося?

— Та де там, — сказав Матьє. — Люди не дуже хочуть розлучатися з грошима. В мене до вас прохання: чи не могли б ви попросити цього чолов'ягу дати відстрочку до кінця місяця?

— Наприкінці місяця він їде.

— Я надішлю йому гроші в Америку.

Запала коротка мовчанка.

— Спробую, — без особливого ентузіязму відказала Сара. — Та це буде непросто. Він старий скупиндя, до того ж, переживає зараз кризу суперсіонізму: одколи його витурили з Відня, він ненавидить усіх, хто не жиди.

— Усе-так спробуйте, якщо вам не важко.

— Та мені геть не важко. Завтра ж після сніданку піду до нього.

— Дякую, Саро, ви просто золотце! — вигукнув Матьє.

XIII

— Він надто несправедливий, — сказав Борис.

— Та вже ж, — відказала Івіш, — якщо він вважає, що зробив послугу Лолі!

Вона сухо захихотіла, й Борис задоволено замовк: ніхто не розумів його так добре, як Івіш. Він обернув голову до східців, які провадили до туалетів, і суворо подумав: «Це вже занадто. Не можна балакати зі мною так, як він оце балакав. Я йому не Уртіґер». Він дивився на східці й сподівався, що, піднімаючись, Матьє посміхнеться йому. Ось Матьє знову з'явився, він вийшов, не глянувши на них, і Борис відчув, як в нього аж серце затрепетало.

— Гордий вигляд у нього, — сказав він.

— У кого?

— В Матьє. Він щойно пройшов біля нас.

Івіш нічого не відповіла. З байдужим виглядом вона розглядала свою забинтовану руку.

— Він гнівається на мене, — сказав Борис. — Він вважає мене аморальним.

— Так, — відказала Івіш, — та воно в нього минеться. — Вона стенула плечима. — Не люблю його, коли він корчить із себе морального.

— А я люблю, — сказав Борис, І додав, трохи подумавши: — Та я моральніший од нього.

— Пхе! — вигукнула Івіш. Вона трохи розгойдувалася на ослінчику і скидалася на дурненьку мизату школярку. Зухвалим тоном вона сказала: — На мораль мені начхати. Начхати і ще раз начхати.

Борис

Відгуки про книгу Шляхи свободи. Зрілий вік - Жан-Поль Сартр (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: