Шляхи свободи. Зрілий вік - Жан-Поль Сартр

— Ти що, хочеш запропонувати нам теми для розмов?

— Не гнівайся, — примирливо сказав Матьє. — Все воно настільки нове для мене, настільки несподіване… воно мене майже бавить. Та недобрих намірів у мене немає. Отож, це правда? Ви любите балакати? Та не злостися ж, прошу тебе: я намагаюся второпати, про що ж ви розмовляєте.

— Про все, — крижаним тоном сказав Даніель. — Либонь, Марсель не чекає від мене високих балачок. Та вона відпочиває, коли ми розмовляємо.

— Це просто неймовірно, ви такі різні.

Він усе не міг позбутися цього безглуздого видива: Даніель з його витонченою церемінністю, з його вкрадливими манерами і шляхетністю в стилі Каліостро, з його широкою африканською посмішкою, і Марсель напроти нього, напружена, незграбна й покірна… Покірна? Напружена? Не така вже й напружена: «Приходьте, Арханґеле, ми чекатимемо ваших відвідин». Й це написала Марсель, це вона вправлялася в цих недолугих люб'язностях. Вперше Матьє відчув, як його торкнулося щось таке, як гнів. «Вона брехала мені, — приголомшено подумав він, — цілісіньких шість місяців брехала». Він обізвався:

— Мене так дивує, що Марсель щось приховувала від мене…

Даніель не відповів.

— Це ти попросив її мовчати? — поспитав Матьє.

— Я. Мені не хотілося, щоб ти реґулював наші відносини. Та зараз, коли я її вже досить давно знаю, це не має великого значення.

— То це ти попросив її мовчати, — вже спокійніше повторив Матьє. І докинув: — А вона не заперечувала?

— Її дуже здивувало це прохання.

— Так, але ж вона не відмовилася.

— Ні. Вона не бачила в цьому нічого поганого. Пам'ятаю, вона засміялася і сказала: «Це питання сумління». Вона вважає, що я люблю оточувати себе таїною. — І додав із прихованою іронією, яка була дуже неприємна для Матьє: — Спочатку вона прозивала мене Лоенґріном. Потім, як бачиш, її вибір зупинився на Арханґелові.

— Ага, — сказав Матьє. Йому подумалося: «Він сміється з неї», й він відчув себе приниженим за Марсель. Його люлька погасла, він простягнув руку і механічно взяв оливку. Це було серйозно: він не почувався достатньо засмученим. Так, його охопило якесь розумове остовпіння, як ото буває, коли виявляєш, що помилявся геть у всьому… Та раніше в ньому було щось живе, й воно почало б кровити. Понурим голосом він просто мовив:

— Ми все казали одне одному…

— Це ти так гадаєш, — відказав Даніель. — Хіба можна казати все?

Матьє роздратовано стенув плечима. Та гнівався він передовсім на себе.

— А цей лист! — сказав він. — «Чекаємо ваших відвідин»! Мені здається, наче я відкриваю для себе іншу Марсель.

Даніель ніби злякався.

— Іншу Марсель, ого, як далеко ти зайшов! Послухай, не будеш же ти через цю дитячу витівку…

— Ти сам нещодавно докоряв мені, що я надто вже поважно сприймаю речі.

— Ти кидаєшся від одних крайнощів до інших, — сказав Даніель. І з виглядом сердечного розуміння провадив: — Ти надто покладаєшся на свої судження про людей. Ця маленька історія просто засвідчує, що Марсель набагато складніша, ніж тобі здавалося.

— Може, й так, — сказав Матьє. — Але тут є й інше.

Марсель була винна, і він боявся, що розгнівається на неї: не можна було втрачати довіри до неї саме сьогодні, сьогодні, коли він, можливо, повинен буде принести їй у жертву свою свободу. Йому потрібно поважати її, а то все буде надто прикрим.

— Втім, — сказав Даніель, — ми ввесь час хотіли тобі зізнатися, але так безглуздо було виглядати змовниками, що ми щоразу відкладали це на потім.

«Ми»! Він казав «ми», уявити собі, хтось міг казати йому «ми» про Марсель. Матьє неприязно подивився на Даніеля: настав час його ненавидіти. Та Даніель, як завше, обеззброював. Матьє гостро запитав:

— Навіщо ж вона оце так учинила, Даніелю?

— Та я ж тобі вже казав, — мовив Даніель, — попросив я її. До того ж, її, мабуть, бавило, ще в неї є своя таємниця.

Матьє похитав головою.

— Ні, тут щось інше. Вона добре знала, що робить. Навіщо ж вона це зробила?

— Ну, — сказав Даніель, — мені здається, не завжди зручно жити у твоєму сяєві. Вона хотіла знайти для себе темний куточок.

— Вона вважає, що я пригнічую її?

— Вона сказала цього мені навпрямки, але я так її зрозумів. Що ж ти хочеш, ти ж сила, — посміхаючись, додав він. — Май на увазі, що вона захоплюється тобою, твоїм принципом жити у шкляному будинку і постійно кричати про те, про що зазвичай мовчать; та це спустошує її. Вона не казала тобі про мої відвідини, тому що боялася, що ти посягнеш на її почуття до мене, що ти змусиш дати їм наймення, що зруйнуєш їх, аби потім видавати їй крихтами. Ти ж знаєш, почуття потребують таїни… Це щось крихке, вкрай невизначене…

— Це вона тобі так сказала?

— Так. Вона мені так сказала. Вона сказала: «Мені подобається, що з вами я геть не знаю, куди йду. З Матьє це знаєш завжди».

«З Матьє це знаєш завжди». Так само й Івіш: «З вами ніколи не боїшся чогось непередбаченого». Матьє аж занудило.

— Чому ж вона ніколи не казала мені про це?

— Вона вважає, це тільки тому, що ти ніколи не запитував у неї.

Це була таки правда, Матьє понурив голову: щоразу, як треба було заглибитися в почуття Марсель, його охоплювали нездоланні лінощі. Помітивши тінь в її очах, він тільки знизував плечима: «Та де ж пак! Якби щось було, то вона сказала б мені, вона ж бо каже мені про все. І це я називав вірою в неї. Я сам усе зіпсував».

Він стрепенувся і гостро запитав:

— Чому ж ти кажеш мені про це сьогодні?

— Колись же треба було сказати.

Ця ухильна відповідь немов би підстьобнула його допитливість: Матьє не хотів, щоб його пошили в дурні.

— Чому ж сьогодні й чому ти? — допитувався він. — Було б… природніше було б, якби вона сказала мені перша.

— Ну, — Даніель вдав із себе спантеличеного, — може, я помилився, та я… мені здалося, що тут ідеться про ваші спільні інтереси.

Добре. Матьє напружився: «Готуйся до головного удару, це щойно початок». Даніель додав:

— Хочу сказати тобі правду: Марсель не знає, що я тобі все розповів, і ще вчора вона не була впевнена, що відразу ж поставить тебе до відома усіх цих справ. Ти зробиш мені велику послугу, якщо приховаєш від неї цю нашу розмову.

Матьє мимохіть зареготався.

— Ось ти й викрив себе, Сатано! Ти скрізь сієш секрети. Ще вчора ти змовлявся з Марсель супроти мене, сьогодні ж просиш