Спартак - Рафаелло Джованьолі
Тут на нього чекали приємні новини. Першою і найприємнішою був прихід гладіатора Граніка з п'ятьма тисячами галлів, германців і фракійців з шкіл Равенни. З цим підкріпленням гладіаторське військо, поділене на чотири легіони, зросло до двадцяти тисяч бійців, і Спартак відчув себе віднині непереможним. Другою новиною, не менш приємною, ніж перша, був приїзд до табору його сестри. Спартак обняв Мірцу з сльозами ніжності і вкрив її обличчя поцілунками. А дівчина в пориві любові ніжно цілувала обличчя, руки, одяг Спартака і, ридаючи, шептала:
— О Спартак… Спартак!.. Любий мій братику! Як я за тебе боялася… скільки тремтіла… Ти наражався на такі небезпеки у цій кривавій війні!.. Я ніде не знаходила спокою…
весь час думала: «А що коли він поранений?.. Може, я йому потрібна?..» Бо ніхто, мій Спартак, не зміг би піклуватися про тебе, як я… Якщо ненароком… хай від цього захистять тебе боги!.. І я стільки плакала… щодня… і попросила великодушну Валерію… мою добру господиню… щоб вона відпустила мене до тебе… і вона зглянулася, бідолашна!.. Хай буде ласкавою до неї Юнона, така вона доброзичлива… зглянулася… і, чи чуєш? Вона відпустила мене на волю… Тепер я вільна… Я також вільна… і віднині завжди буду разом з тобою.
Бідна дівчина по-дитячому щебетала, ніжно тулилася до брата, сміялася до нього крізь сльози, і в кожному її рухові промовляла щира радість.
А поблизу, трохи осторонь, стояв, мовчки, співчутливо й сумовито дивлячись на ніжну зустріч, білявий красунь Арторікс, який два дні тому прибув разом з Граніком з Равенни. Коли перший порив братніх почуттів трохи ущух, він нерішуче підійшов і спитав:
— А мене, непереможений і непереможний наш Спартак, ти привітаєш поцілунком?..
Юнак крадькома позирнув на дівчину, ніби перепрошуючи, що віднімає в неї один з братніх поцілунків.
— О Арторіксе!.. — скрикнув Спартак, обнімаючи юнака і притискаючи його до грудей. — Любий мій Арторіксе!.. Дай я тебе поцілую… Дай обніму тебе, благородний мій побратиме!
Таким чином до радощів блискучих перемог останніх місяців і знаменитих успіхів, досягнутих з початку цієї страшної війни, фортуна побажала додати Спартакові ще й особисті радощі: знов обняти найдорожчих для нього в світі людей — сестру й Арторікса.
Та ось радісне обличчя Спартака затьмарилося, стало сумним і похмурим. Схиливши голову на груди, він глибоко зітхнув, про щось тяжко задумався.
Незабаром він попрощався з друзями і увійшов з сестрою до свого намету. Він дуже хотів розпитати про Валерію, але благородна соромливість стримувала його.
На щастя Спартака, невгамовне веселе щебетання дівчини само собою перейшло в розмову про вдову Сулли. Це сталося без запитань з боку брата і без усякої прихованої думки з боку сестри, бо вона ніколи не здогадувалася про відносини між Спартаком і Валерією.
— Повір… повір мені, Спартак, — повторювала дівчина, готуючи для брата скромний пиріг на обрубкові дерева, який правив за стіл, — коли б усі римські матрони були подібні до Валерії… повір мені, я добре вивчила її доброту й благородство, — рабство було б знищене законами. Сини, народжені такими жінками, не бажали б миритися з каторгою, різками, розпинанням на хрестах, різнею гладіаторів…
— Я вірю цьому, вірю… — палко сказав Спартак.
— І тобі слід цьому вірити… бо ця жінка поважає тебе значно більше, ніж будь-яка інша господиня може поважати ланісту своїх гладіаторів. Вона часто говорила мені про тебе захоплено… особливо після того, як ти отаборився на Везувії… При кожній новій звістці про тебе… коли почула про твою перемогу над Сервіліаном… коли дізналася, що ти розгромив Клодія Глабра… Часто після цього вона повторювала: «Так, він народився, щоб стати великим полководцем!»
— Вона це казала? — нетерпляче перепитав Спартак, на обличчі якого відбивалися всі почуття, спогади, що хвилювали його серце.
— Саме так вона й сказала, — відповіла Мірца, продовжуючи готувати страву. — А чи довго ще ми залишатимемось у цьому таборі?.. Мені треба дати лад у твоєму наметі, бо він зовсім не підходить для доблесного полководця гладіаторів… тут такий розгардіяш… і в ньому немає найнеобхіднішого… Ніби це намет простого солдата… Так, саме так вона й сказала… А одного разу навіть засперечалася з своїм братом Гортензієм… ти його знаєш?.. Вона доводила йому, що розпочата тобою війна справедлива і, якщо боги дійсно керують справами смертних, ти переможеш остаточно.
— О божественна Валерія! — ледве чутно прошепотів Спартак, збліднувши і тремтячи від хвилювання.
— А вона така нещасна, я це знаю, — вела далі дівчина. — Я часто заставала її заплаканою… і часто чула, як тяжко вона зітхає… Але чому вона так тяжко зітхає й плаче, я не знаю… і навіть не можу здогадатися… Може, тому, що посварилася з своїми родичами… чи за покійним чоловіком… Та навряд, щоб тому… Одним словом, не знаю… Єдина її втіха — це донька Постумія… Яке це чудове і миле створіння!..
Спартак глибоко зітхнув, крадькома змахнув долонею сльозу, рвучко пройшовся по намету і, щоб змінити розмову, спитав Мірцу:
— А скажи мені, сестричко, чи ти чула що про Марка Валерія Мессалу Нігера, двоюрідного брата Валерії?.. Ми зустрічалися… бились… я його поранив… але ми дарували йому життя… Чи не знаєш ти часом, він одужав?
— Одужав, одужав!.. До нас дійшла чутка про твій великодушний вчинок… І Валерія з слізьми вдячності благословляла тебе, коли Гортензій приїхав розповісти про це у віллу в Тускулі, де ми жили… Після смерті Сулли майже рік вона жила в своїй тускуланській віллі.
Цієї миті на вході до намету з'явився гладіаторський декуріон і сказав вождеві, що молодий воїн, який щойно прибув з Рима, неодмінно хоче з ним поговорити.
Спартак вийшов на преторій — так звалася площадка перед його наметом. Через те що табір гладіаторів був збудований за римським зразком, то намет Спартака стояв на підвищенні, і перед ним було залишене вільне місце для військового трибуналу, — місце, яке римляни називали преторієм.
Вийшовши з намету, Спартак побачив не юнака, як йому доповіли, а
