Знедолені - Віктор Гюго

Жан Вальжан зблід. На саму лише думку, що він спускається на ту жахливу вулицю, у нього мороз пішов поза шкірою. Жан Вальжан уявив собі повен квартал поліції, жахливі руки, що тягнуться до його коміра, Жавера, який чатує на перехресті.

— Неможливо! — сказав він. — Дядечку Фошлеван, вважайте, що я впав із неба.

— Я так і вважаю, — мовив старий. — Бог узяв вас у свої руки, щоб роздивитися ближче, а тоді відпустив. Але він помилився і замість чоловічого монастиря закинув вас у жіночий. Чуєте — забамкав іще один дзвін? Це сигнал для воротаря, щоб він пішов до муніципалітету і попросив прислати лікаря, який засвідчить смерть. Ваша мала досі спить. Як її звати?

— Козетта.

— Це ваша дівчинка? Я хочу сказати, ви їй дідусь?

— Атож.

— Для неї вибратися звідси буде легко. Тут є службова хвіртка, яка виходить на подвір’я. Я постукаю. Воротар відчинить. У мене за спиною кошик, дівчинка в кошику, під накривкою. Я виходжу. Дядечко Фошлеван вийшов зі своїм кошиком — це звична картина. Ви скажете дівчинці, щоб вона сиділа тихо. Я залишу її у своєї приятельки, глухої торговки городиною. Вона має дитяче ліжко. Я крикну їй на вухо, що це моя небога, і дівчинка побуде в неї до завтра. Потім вона повернеться сюди з вами. Бо я влаштую так, щоб ви повернулися. Але як ви зумієте звідси вийти, га?

Жан Вальжан похитав головою.

— Треба, щоб ніхто мене не бачив. У цьому вся суть, дядечку Фошлеван. Знайдіть спосіб винести в кошику під накривкою й мене.

Фошлеван пошкрябав собі за вухом, що означало його крайню розгубленість.

Пролунав іще один закручений передзвін.

— Це вже пішов лікар покійників, — сказав Фошлеван. — Він глянув на неї і сказав: «Вона мертва». Коли лікар видасть перепустку до раю, похоронна контора надсилає труну. Покійницю загортають у саван, а я потім забиваю домовину. Це входить у мої обов’язки. Труну ставлять у церкві, яка виходить на вулицю, там я її й забиваю. Смолоскипники забирають труну — і вйо, коні! Ось так у нас ховають людей.

Промінь сонця впав на личко сонної Козетти, і вона стала схожа на янгола, який п’є сонячне світло. Жан Вальжан задивився на неї і вже не слухав Фошлевана. А той базікав собі далі:

— Могилу копають на кладовищі Вожирар. Там я маю приятеля, дядечка Метьєна, гробаря…

Тут забамкав четвертий дзвін. Фошлеван швидко зняв зі стіни наколінник із дзвіночком і застебнув його на нозі.

— Це вже кличуть мене. Пане Мадлен, сидіть тихо і чекайте, поки я вернуся. Якщо зголоднієте, є вино, хліб і сир.

І він вийшов із халупи, гукаючи:

– Іду! Іду!

Менш як через десять хвилин дядечко Фошлеван, чий дзвіночок розполохував черниць, постукав у двері, й ніжний голос відповів йому: «Во віки віків», що означало:

«Заходьте».

Ці двері вели до приймальні, відведеної для службових розмов із садівником; поруч була зала, де засідав капітул. Ігуменя вже сиділа на єдиному стільці, який стояв у приймальні, і чекала Фошлевана.

2. Фошлеван у нелегкому становищі

Коли увійшов садівник, на обличчі ігумені — колись чарівної й освіченої панни де Блемер, а тепер матері Непорочність — був вираз водночас стурбований і врочистий.

Старий шанобливо вклонився і лишився стояти на порозі келії. Ігуменя, яка перебирала чотки, підвела погляд і сказала:

— А, це ви, дядечку Фован.

Так скорочено прозвали старого в монастирі.

Фошлеван уклонився вдруге.

— Дядечку Фован, я звеліла викликати вас.

— Я прийшов, превелебна мати.

— Мені треба поговорити з вами.

– І мені з вами, превелебна мати, — сміливо відповів Фошлеван.

Ігуменя подивилась на нього.

— А! Ви маєте щось мені повідомити?

— У мене до вас прохання.

— То кажіть.

Старий виголосив закручену й глибокодумну промову в селянському дусі. Він довго розводився про свій похилий вік, про своє каліцтво, про те, що роботи стає дедалі більше, бо сад, мовляв, дуже великий, тож іноді доводиться працювати цілу ніч, як-от сьогодні, коли треба було накрити від приморозків дині. Після цього Фошлеван перейшов до суті. У нього є брат, чоловік уже немолодий, і, якби його прийняли, він оселився б тут і допомагав би йому, він чудовий садівник і приніс би велику користь громаді; якщо ж братові не дозволять тут оселитися, то йому, Фошлеванові, старому й немічному, з великим жалем доведеться звідси піти, бо він уже не в спромозі як слід виконувати свої нелегкі обов’язки; нарешті, у брата є дівчинка, яку він привів би з собою і яка виросла б у Божому домі, а потім — хто знає? — може, постриглася б у черниці.

Коли він замовк, ігуменя перестала перебирати чотки й запитала:

— Чи не могли б ви до вечора роздобути міцний залізний брус?

— Навіщо?

— Щоб використати його як важіль.

— Знайду, превелебна мати.

Ігуменя, не сказавши більш ні слова, підвелася й пішла в сусідню кімнату, де, певне, зібрався у повному складі капітул. Фошлеван залишився сам-один.

3. Мати Непорочність

Минуло близько чверті години. Ігуменя повернулась і знову сіла на стілець.

Обоє співрозмовників здавалися дуже заклопотаними. Ось їхня розмова:

— Дядечку Фован, ви знаєте каплицю?

— Я там маю комірчину, звідки слухаю месу та інші відправи.

— А вам доводилося бувати на криласі?

— Двічі або тричі.

— Треба буде підняти плиту.

— Важку?

— Ту, що поруч із вівтарем.

— Яка закриває вхід до склепу?

— Атож.

— Отут би й знадобився другий чоловік.

— Мати Вознесіння дужа, як чоловік. Вона допоможе вам.

— Жінка — це не те, що чоловік.

— Ми можемо дати вам у поміч тільки жінку. Але в плиті є кільце, а у вас буде важіль.

— Гаразд, превелебна мати. Я відкрию склеп. І що потім?

— Потім треба буде знову його закрити.

– І все?

— Ні, не все.

— Наказуйте, превелебна мати.

— Фоване, ми довіряємо вам.

— Я до ваших послуг, превелебна мати.

— Перш ніж закрити склеп, туди треба буде щось опустити.

Запала мовчанка. Ігуменя закопилила спідню губу, ніби вагалась, а тоді озвалася знову:

— Дядечку Фован, ви знаєте, що сьогодні померла черниця?

— Ні, не знаю.

— Ви хіба не чули подзвін?

— У глибині саду нічого не чути.

— Справді?

— Я ледве чую, коли дзвонять, щоб викликати мене.

— Вона померла вдосвіта. Це мати Розп’яття. Праведниця.

Ігуменя замовкла, поворушила губами, мовби молячись подумки, і провадила:

— Три роки тому, побачивши, як молиться мати Розп’яття, одна янсеністка,[21] пані де Ветюн, перейшла в істинну віру.

— О, тепер я чую подзвін, превелебна мати.

— Черниці перенесли її в покійницьку, поруч із