Знедолені - Віктор Гюго

— Отакої! — вигукнув старий. — Таж ви самі прилаштували мене сюди! То ви мене не впізнали?

— Ні, — сказав Жан Вальжан. — А ви звідки мене знаєте?

— Ви врятували мені життя, — мовив старий.

Він повернувся, місяць освітив його профіль, і Жан Вальжан упізнав старого Фошлевана.

— А! — сказав Жан Вальжан. — То це ви. Тепер я вас упізнав.

— Слава Богу! — вигукнув старий з докором у голосі.

– І що ви тут робите?

— Накриваю свої дині.

Старий Фошлеван і справді тримав у руці краєчок солом’яної мати, яку щойно розстелив на теплиці. Він уже працював так із годину, і саме за цим ділом і побачив його Жан Вальжан.

— Я подумав собі: «Ніч місячна, може вдарити приморозок. Мабуть, одягну я свої диньки тепліше». Але звідки ви тут узялися?

Проте Жан Вальжан волів сам ставити запитання:

— А що це за дзвіночок у вас на нозі?

— Дзвіночок? — перепитав Фошлеван. — А це щоб мене обминали.

— Обминали? А чого б то вас обминали?

Старий лукаво підморгнув.

— У цьому домі багато молодих дівчат, і вони вважають, що зустрічатися зі мною небезпечно. Дзвіночок остерігає їх. Коли я підходжу, вони втікають.

— А що це за дім?

— Отакої! Таж ви знаєте!

— Нічого я не знаю.

— Це ж ви прилаштували мене сюди садівником!

— Відповідайте так, мовби я нічого не знаю.

— Гаразд. Це монастир Малий Пікпюс!

Жан Вальжан нарешті почав пригадувати. Випадковість чи провидіння закинули його саме в той монастир, куди він два роки тому прилаштував старого Фошлевана, почавленого своїм возом.

– І все ж таки, як ви сюди потрапили, дядечку Мадлен? Хоч ви й святий, але ви чоловік, а чоловікам сюди дороги нема.

— Ви ж тут.

— Тільки я один.

— А проте, — сказав Жан Вальжан, — мені треба тут залишитися.

— О Господи! — вигукнув Фошлеван.

Жан Вальжан підступив до нього і сказав серйозним голосом:

— Дядечку Фошлеван, я врятував вам життя.

— Я про це згадав перший, — відповів старий.

— Так от, тепер ви можете віддячити мені тим самим.

Фошлеван узяв дужі руки Жана Вальжана у свої зморшкуваті й тремтячі руки і кілька секунд, здавалося, не міг мовити й слова. Нарешті він вигукнув:

— О, я буду щасливий, якщо з ласки Божої мені вдасться повернути вам борг! Пане мер, розпоряджайтеся мною.

Обличчя старого сяяло, і він весь наче перемінився.

— Що я можу для вас зробити? — запитав він.

— Я вам усе поясню. Ви маєте кімнату?

— Я живу в окремій хижці, за руїнами старого монастиря. Того куточка звідси не видно. У мене там три кімнатки.

— Гаразд, — сказав Жан Вальжан. — А зараз у мене до вас два прохання.

— Які, пане мер?

— По-перше, нікому не розповідайте того, що ви про мене знаєте. По-друге, не намагайтеся взнати більше.

— Як собі хочете. Я знаю, що ви святий і не можете зробити нічого поганого. До того ж це ви влаштували мене сюди. Розпоряджайтеся мною.

— Домовились. А зараз ходімо зі мною. Ми заберемо дитину.

— Он як? — сказав Фошлеван. — То тут є ще й дитина!

Він не додав більш нічого і поплентав за Жаном Вальжаном, мов собака за своїм хазяїном.

Не минуло й півгодини, як Козетта, чиї щоки порожевіли біля вогню, спала в ліжку старого садівника. Обидва чоловіки сиділи за столом, на який Фошлеван поклав кусень сиру і ситний хліб, поставив пляшку вина і дві склянки. Поклавши руку Жанові Вальжану на коліна, старий сказав:

— Ох, дядечку Мадлен, ви впізнали мене не відразу! Ви рятуєте людині життя, а потім її забуваєте! Ви чоловік невдячний!

5. Розповідь про те, як Жавер спіймав облизня

Події, на які ми поки що подивилися тільки з одного боку, розвивалися дуже просто.

Коли Жан Вальжан, заарештований у Монтреї-Приморському біля ліжка Фантіни, утік із в’язниці, поліція припустила, що він подасться до Парижа. Париж — це водоверть, у якій усе губиться. Жоден ліс не ховає людину так надійно, як юрба. Кожен утікач знає про це і тому прагне в Париж. Знає про це й поліція, отож саме в Парижі шукає вона тих, кого загубила десь-інде. Там шукала вона й колишнього мера Монтрея-Приморського. Жавера викликали в столицю керувати розшуком, і він справді дуже допоміг у вистеженні Жана Вальжана. Службова ревність і кмітливість, виявлені Жавером у цій справі, були помічені паном Шабуйє, секретарем префектури при графі Англесі, і пан Шабуйє, який і раніше протегував Жаверові, перевів його до столичної поліції, де він швидко здобув належний авторитет.

Жавер більше не думав про Жана Вальжана, аж поки випадково натрапив на його ім’я в одній газеті, де повідомлялося, що каторжник Жан Вальжан загинув. Форма того повідомлення була настільки офіційною, що Жавер не піддав його найменшому сумніву.

Через якийсь час у паризьку префектуру надійшов рапорт із префектури Сени й Уази про викрадення дитини, яке сталося за досить незвичайних обставин у Монфермеї. Викрадено дівчинку семи-восьми років, мовилося в рапорті, довірену матір’ю місцевому корчмареві; дівчинку звуть Козетта; вона дочка такої собі Фантіни, яка померла невідомо коли й де.

Цей рапорт потрапив на очі Жаверові й примусив його замислитись.

Ім’я Фантіни було добре йому відоме. Він пригадав, як Жан Вальжан просив у нього три дні, щоб поїхати по дитину тієї дівки. Він пригадав також, що Жана Вальжана заарештували в Парижі в ту мить, коли він сідав у диліжанс до Монфермея. Чого йому треба було в тому селі? Тоді поліція так і не змогла збагнути цього. Тепер Жавер усе зрозумів. Жан Вальжан хотів знайти дочку Фантіни, яка була в Монфермеї. І ось тепер ту дитину викрадено. Хто її викрав? Жан Вальжан? Але Жан Вальжан мертвий.

Нічого нікому не кажучи, Жавер сів у диліжанс і поїхав до Монфермея.

Він сподівався знайти там роз’яснення, а натомість знайшов повну невідомість.

Першими днями роздратовані Тенардьє багато базікали, і тому зникнення Жайворонка наробило шуму в селі. Відразу ж виникло кілька історій про викрадення — звідси й рапорт поліції. Та коли роздратування минуло, Тенардьє з його гострим розумом швидко збагнув, що ніколи не варто привертати до себе увагу королівського прокурора і що балачки про викрадення Козетти насамперед спрямують зірке око правосуддя на нього, отже, й на багато його темних оборудок. Тому він круто змінив поведінку, заткнув жінці рота і вдавав здивованого, коли з ним заговорювали про «викрадену дитину». Він нічого не розуміє. Звичайно, в якусь мить він міг побідкатися, в нього «викрали» його дороге дитя, бо йому шкода було розлучатися з ним; але ж дівчинку забрав її рідний