Знедолені - Віктор Гюго
І на великих стратегів находить затемнення.
Хай там як, а побачивши, що Жан Вальжан вислизнув від нього, Жавер не розгубився. Певний, що той не міг утекти далеко, він розставив поліційні пости, влаштував засідки і нишпорив по кварталу всю ніч. Він одразу помітив непорядок із вуличним ліхтарем, де було обрізано мотузку. Але це спрямувало його пошуки в тупик Жанро. Там є досить низькі музи, і садки за тими мурами межують із пустирищами. Жан Вальжан мав утекти саме туди. Певно, він так і зробив би, якби проник трохи далі в тупик Жанро, і це стало б його погибеллю. Жавер так обнишпорив ті садки й пустирища, ніби шукав голку в копиці сіна.
Удосвіта він залишив на варті двох своїх тямущих людей і повернувся в префектуру, присоромлений, наче шпиг, який потрапив у пастку, наставлену злодієм.
Книга шоста
Кладовища забирають те, що їм дають
1. Як увійти до жіночого монастиря?
Отож Жан Вальжан «упав із неба», як висловився старий Фошлеван, у жіночий монастир Малий Пікпюс.
Коли він почув серед ночі янгольський спів — то черниці співали заутреню. Окутана півсутінню зала була каплицею. Розпростертий на підлозі привид — сестрою, яка відбувала покуту.
Вклавши Козетту, Жан Вальжан і Фошлеван, як ми вже знаємо, підвечеряли куснем сиру, випили по склянці вина й трохи посиділи біля жаркого вогню. Потім і той, і той уляглися на оберемку соломи, бо на єдиному ліжку спала Козетта. Перш ніж заплющити очі, Жан Вальжан сказав: «Мені треба тут залишитись», — і ці слова всю ніч крутилися в мозкові Фошлевана.
Правду кажучи, обидва так і не заснули.
Знаючи, що Жавер напав на його слід, Жан Вальжан розумів: вони з Козеттою загинули, якщо їм доведеться повернутись у Париж. А що новим буревієм, який налетів на нього, його занесло в цей монастир, то Жан Вальжан мав одну тільки думку: залишитися в ньому. В його становищі цей монастир був водночас і найнебезпечнішим, і найнадійнішим сховком. Небезпека була в тому, що жоден чоловік не мав права сюди проникнути, і якби його викрили, він би звідси подався прямою дорогою до в’язниці. Проте якби йому пощастило тут залишитися, хто прийшов би сюди шукати його? Жити там, де жити не дозволено, — в цьому був для нього порятунок.
Про те саме думав і Фошлеван. Старий почав із того, що визнав: він нічого в усьому цьому не розуміє. Як пан Мадлен тут опинився? Через монастирські мури так просто не перелізеш. А тим більше — з дитиною на руках. Хто вона, ця дівчинка? Звідки вони обоє з’явилися? Відтоді як Фошлеван прилаштувався в монастирі, він нічого більше не чув про Монтрей-Приморський і не знав про те, що там відбулося. А Мадлен вочевидь не збирався відповідати на його запитання. І зрештою Фошлеван сказав собі: святого не допитують. Може, пан Мадлен розорився, і тепер його переслідують позикодавці, а може, він устряв у політику і змушений переховуватися. Тож не дивно, що він хоче залишитись у монастирі. Одного тільки не міг збагнути Фошлеван, і він не переставав сушити собі цим голову: як пан Мадлен, та ще й з малою дівчинкою, опинилися тут? Він бачив їх, він розмовляв з ними й не вірив самому собі. Таємниця проникла в убогу Фошлеванову оселю. Але зрештою він відкинув усі ці думки й зосередився на одній: пан Мадлен урятував йому життя. Тепер — його черга. «Пан Мадлен не роздумував так багато, коли треба було залізти під віз і витягти мене звідти», — сказав собі старий садівник і сповнився рішучості врятувати пана Мадлена.
Передумавши за ніч безліч думок, Фошлеван розплющив удосвіта очі й побачив, що його гість сидить на своєму оберемку соломи й дивиться на Козетту. Дівчинка ще спала. Фошлеван підвівся й сказав:
— Тепер подумаймо, що нам робити далі. Насамперед ви й на мить не повинні виходити з цієї кімнати. Ні дівчинка, ні ви. Один крок у сад — і ми пропали.
— Це правда, — погодився Жан Вальжан.
— Пане Мадлен, — провадив Фошлеван, — ви з’явилися в дуже добрий час, тобто в поганий час. Одна з наших черниць тяжко хвора. Здається, вона при смерті. Умирущу вважають святою. Отже, сьогодні ніхто нас не потурбує; але я не ручаюся за завтра.
— Одначе ця хатина стоїть у самому закутні і схована за руїнами та деревами. Її не видно з монастиря.
— Крім того, черниці ніколи сюди не підходять.
— Так чого ж боятися? — спитав Жан Вальжан.
— Тут є дівчатка, — відповів старий садівник.
— Дівчатка?
Тільки-но Фошлеван розтулив рота, щоб відповісти, як бамкнув дзвін.
— Черниця померла. Це подзвін.
І він подав знак Жанові Вальжану, щоб той прислухався.
Дзвін бамкнув удруге.
— Це подзвін, пане Мадлен. Він тепер цілу добу бамкатиме отак через кожну хвилину, аж поки тіло винесуть із церкви. Ви розумієте, вони граються. На перерві досить залетіти сюди м’ячеві, як вони набігають цілою ватагою, незважаючи ні на які заборони. То справжні чортенята.
— Про кого ви? — спитав Жан Вальжан.
— Про дівчаток. Вони викриють вас дуже скоро. І знімуть крик: «Ой леле! Чоловік!» Але сьогодні такої небезпеки нема. Сьогодні перерви не буде. Цілий день усі молитимуться.
— Я розумію, дядечку Фошлеван. Тут є вихованки.
І Жан Вальжан подумав: «Ось і освіта для Козетти».
А вголос мовив:
— Так, найважче — це тут залишитися.
— Ні, — сказав Фошлеван. — Найважче — це вийти ЗВІДСИ.
Жан Вальжан відчув, як уся кров шугнула йому до серця.
— Вийти?
— Так, пане Мадлен. Щоб сюди повернутися, треба спершу вийти звідси.
І після чергового удару дзвона Фошлеван пояснив:
— Я-то вірю, що ви впали з неба, бо я вас знаю. Але черницям можна буде показати вас тільки тоді, коли ви увійдете сюди крізь ворота.
Наразі почувся досить мудрований бамкіт іншого дзвона.
— Ага! — сказав Фошлеван. — Це скликають капітул. Його завжди скликають, коли хтось помре. А все ж таки чи не могли б
