Крадії та інші твори - Вільям Фолкнер
Після того як відбулося те дійство разів зо два чи три і чутка про нього прогула по всій околиці, половина чоловіків з округи стали приїздити туди на оглядини, як двоє хлопчаків-негрів розкидають від перепони до перепони клаптики паперу, назначаючи стежку, і як пізніше цією стежкою женуть на тисячодоларових конях чоловіки (один з них у червоній куртці і з мисливським ріжком) та жінки в штанях і чоботях.
А наступного року там уже гасала ціла зграя гончаків, чудових гончаків, трохи занадто чудових, щоб бути просто псами, як трохи занадто чудові були й коні, щоб бути просто кіньми, і трохи занадто чистих, і трохи якихось химерних — жили вони в теплих псарнях, захищені, як і ті коні, від негоди, було туди підведено воду, — і челядь доглядала їх незгірш ніж коней. І тепер замість двох негрів з двома довгастими польовими торбами для бавовни, напханими клаптями паперу, лише один їздив на мулі й волочив за собою на шворці рядняну торбу з чимось, тягнув її нудно-дбайливо до першого бар’єра: тоді злазив, прив’язував мула до чого-небудь поблизу, обережно підтягував торбу до самого бар’єра й через бар’єр, потім знову сідав на мула і волочив торбу до другого бар’єра, і так далі, аж поки виписував повністю петлювате коло, вертаючись на те перше, найближче до шляху, пасовище, звідки вирушив, і де стояли за огорожею прив’язані посторонками робочі коні й мули в упряжі після оранки та непорушні чоловіки в комбінезонах, що приїхали на них верхи.
Потім негр осаджував мула і сидів на ньому, поводячи очима, а один із спостерігачів-завсідників перелазив через загороду на чолі шістьох, десятьох чи п’ятнадцятьох ще не втаємничених і, навіть не кинувши оком на негра, минав мула, підходив до тієї торби, підносив її і тримав, поки тих шестеро, дванадцятеро чи п’ятнадцятеро один по одному нахилялися і нюхали торбу. Тоді клав її назад на землю, і, все ще без слова й без галасу, вони повертали назад і перелазили через загороду, і знову ставали понад нею, ці чоловіки, що просиджували навпочіпки цілу ніч над збаном кукурудзяної горілки круг розжеврілого пенька чи колоди і, поправляючи один одного, вгадували ще десь за милю імена гончаків на сліду за висотою тону їхнього гавкоту; і ось тепер вони дивилися не тільки на коней, що зовсім ніякої дичини й не потребували, а й на собак, як ті з шаленим валуванням женуться навіть не за примарою, а за химерою, і, спершися ліктями на білу загороду, непорушні, сповнені глуму, хоч і стримані, жували тютюн та спльовували.
І щоразу на різдво й під Новий рік його, Чарлзова, мати та решта п’ятеро її подруг з дівоцтва одержували вітальні листівки. Штемпелі на них стояли римські, лондонські, паризькі, віденські або каїрські, але там їх не куповано. Взагалі їх ніде не куповано за останніх п’ять-десять років, а вибрано й придбано ще давніше, збережено з часів, спокійніших за нинішні, коли люди народжувалися в будинках, не завжди навіть усвідомлюючи, що в них немає водогону чи електрики.
Навіть пахнули вони давниною. Вже не тільки швидкі кораблі курсували по океану, але й діяла трансокеанська авіація, і він, Чарлз, уявляв собі, як з усіх столиць світу летять у мішках листи, проштемпельовані ще сьогодні, щоб уже назавтра їх одержали, прочитали і зараз же забули, і як серед тих листів старосвітські листівки з давніх часів несміливо шелестять давнішніми сентиментами і давнішньою думкою, глухою до чужоземних імен та чужоземних мов, так ніби вона привезла їх за океан, вибравши просто з шухляди столу в старому будинку, що зник уже років п’ять чи десять тому.
Поміж тими листівками, що надходили його матері й іншим п’ятьом на день народження, траплялися й листи, навіть по десятьох роках такі самі — не змінився ані тон, ані стиль, і навіть правопис не поліпшився, — писано їх рукою шістнадцятирічної дівчини і йшлося там і досі про давні хатні клопоти, ба, ще й уживано давніх незмінних провінційних зворотів, наче, покружлявши десять літ у блискучому сяйві великого світу, вона так і не побачила нічого нового. Йшлося там не про чиїсь гучні імена чи визначні місця, а лиш про здоров’я та навчання дітей, не про послів, мільйонерів чи королів-вигнанців, а про родини носильників та кельнерів, котрі були добрі чи бодай ласкаві з нею та її дітьми, і про листонош, котрі вручали їй пошту з дому; вона й сама не завжди пам’ятала, а не писала й поготів, у яких саме першорядних фешенебельних школах навчаються її діти, мовби й не знала, що ті школи першорядні й фешенебельні. Отож дядькова небалакучість була не вдивовижу; він, Чарлз, бачив уже й тоді, як дядько сидів, тримаючи в руці один із надісланих його матері листів, і мовчав — цей старий невиправний безженець тоді вперше в житті зіткнувся з чимось таким, про що, очевидно, не мав чого сказати, і ось тепер, через десять років, він теж сидить проти нього, Чарлза, цим разом за шахівницею, і досі неговіркий чи бодай неспроможний здобутися на слово.
Одначе ані дядько Гевін, ані хто інший не могли б сказати, що й Гаррісова сюжетна лінія перекинулася догори дном. Він, Гарріс, зіграв саме свою роль і то в нагальному темпі: одружився з молоденьким дівчам, удвічі від себе молодшим, і за десять років подесятерив її посаг, а тоді якось уранці секретарка його адвоката зателефонувала через океан аж у Європу його дружині, сповіщаючи, що її чоловік щойно помер, сидячи за письмовим столом.
Може, він і справді сконав за письмовим столом; може, то й був письмовий стіл у конторі, як із того повідомлення випливало. Бо чоловіка можна застрелити за письмовим столом у конторі з таким же успіхом, як
