Тунель - Бернгард Келлерман

— Ви добре знаєте, що акції не викупляються. Ви можете вимагати тільки свої проценти, більш нічого!

Шибки віконець забряжчали раптом по всій залі, і тоді клерки з гарячковою поквапністю знов почали видавати гроші. Та було вже пізно. Крик, що знявся, коли знов почали видавати гроші, стовпище в залі та вестибюлі зрозуміло неправильно, і зчинилася ще страшніша товкотнеча.

Кому щастило дістатися до виходу, той якомога швидше поспішав геть. Але й таке вдавалося не багатьом. Зненацька затріщали перегородки, і натовп повпихав передніх просто в каси. Службовці, позгрібавши похапки книги, гроші й прихопивши скриньки, повтікали. Юрба навально вдерлася всередину, і від дубових перегородок за мить зосталися тільки тріски. Відразу зробилося просторіше. Люди валили в усі двері, що траплялися на очі, але натиск іззаду через це став іще сильніший, і до зали влітали вже цілі гурти. Одначе тут люди заставали, на превеликий свій подив, потрощений, сплюндрований банк. Перекинуті столи, розсипані папери, калюжі чорнила, купи дрібних монет та розтоптаних банкнот.

Але одне їм було очевидно: їхні гроші пропали! Щезли! Навіки! І гроші, й сподівання — все! Ціла будівля люто, обурено заревіла. Люди заходилися трощити все, що можна було ще трощити. Бряжчали шибки, тріщали столи, стільці, й щоразу, коли щось падало й розбивалося, вибухав радісний, фанатичний крик.

Будівлю синдикату взяли штурмом!

Тридцять тисяч чоловік — а на думку декого, і ще більше — вдерлися всередину й під натиском знадвору посунули сходами на горішні поверхи. Кілька полісменів, що мали стежити тут за порядком, не могли нічого вдіяти. Ті, хто прийшов сюди з мирним наміром, шукали першого-ліпшого виходу, зате інші, розлючені, намагалися затриматися, де тільки можна, й погамувати свій гнів.

Цього дня, другого січня, будівля була майже безлюдна, а більшість поверхів стояли взагалі порожні. Щоб заощадити кошти, синдикат вирішив залишити собі тільки найнеобхідніші приміщення, а звільнені поверхи здати в оренду. Багато відділів уже перебралися до Мак-Сіті, інші готувалися до переїзду. А на поверхах, що їх зайняли адвокати й усілякі фірми, робота ще тільки починалася.

Третій і четвертий поверхи були закидані паками кореспонденції, рахунків, квитанцій, креслень. У перші дні року їх мали перевезти до нових контор.

Розлючений до безтями простолюд заходився викидати ці паки через вікна на вулицю й завалювати ними сходи.

У всіх вікнах аж до восьмого поверху раптом з'явилися обличчя.

А троє зухвалих молодих хлопців, механіків, надумали вибратися аж на тридцять третій поверх — до Аллана!

— Нехай Мак віддає нам гроші!

Це була спокуслива ідея!

— Вези хлопче,— ми до Мака!

Проте хлопчик-ліфтер відмовився везти цих розперезаних горлодерів. Тоді вони викинули його з ліфта й поїхали самі. Вони реготали й перекривляли хлопчика, що плакав від гніву. Ліфт усе підіймався, підіймався — і раптом довкола запала тиша! Вище від двадцять першого поверху гармидер унизу здавався вже далеким вуличним шумом.

Ліфт пролітав повз порожні коридори. Тільки дуже рідко на очі цим трьом траплялися люди, але вони ніби й не здогадувалися, що діється внизу, двадцятьма — двадцятьма п'ятьма поверхами нижче. Якийсь службовець байдуже відчинив двері свого кабінету; на тридцять першому поверсі двоє чоловіків сиділи з сигарами в зубах на підвіконні, розмовляли й сміялися.

Ліфт зупинився, троє механіків вийшли й загорлали:

— Маку! Маку! Де ти, Маку? Подайте сюди, Мака!

Вони рушили вздовж коридору, стукаючи в усі двері.

І раптом в одних із них з'явився Аллан. Ті троє злякано втупилися в нього — у чоловіка, чий портрет вони так часто бачили,— і не могли вимовити жодного слова.

— Що вам потрібно? — роздратовано запитав Аллан.

— Нам потрібні наші гроші! Аллан вирішив, що вони п'яні.

— Забирайтеся к бісу! — і він хряснув дверима.

Троє стояли й дивилися на двері. Вони прийшли сюди з наміром будь-що витрусити в Мака свої гроші, але не дістали жодного цента, і їх ще й послали к бісу!

Вони потупцяли, порадилися й вирішили їхати вниз.

К бісу вони не пішли, ні, але до чистилища їм таки довелося потрапити! На тринадцятому поверсі ліфт пролетів крізь димову завісу, а на дев'ятому повз них промчав інший ліфт, охоплений полум'ям.

Розгублені, мало не божевільні від жаху, троє дісталися до вестибюля, де їх підхопив потік людей і виніс на вулицю.

10

Ніхто не знав, як це сталося. Ніхто не знав, хто це зробив. Ніхто нічого не бачив. І все ж таки це сталося...

На четвертому поверсі раптом якийсь чоловік виліз на підвіконня, склав долоні рупором і почав на все горло без угаву кричати до людського тлуму, що й досі пхався всередину:

— Пожежа! Будинок горить! Назад!

Той чоловік був Джеймс Блекстоун, банківський службовець, якого натовп виштовхнув на четвертий поверх. Спочатку його ніхто не чув, бо всі кругом галасували. Але він нестямно кричав, кричав, і дедалі більше людей почали задирати голови вгору. І раптом вулиця збагнула, що їй кричить із четвертого поверху Блекстоун. Вона збагнула не все — тільки одне тривожне слово «Пожежа!» Зненацька вулиця розгледіла, що та сіра пара навколо Блекстоуна — не морозяний туман, а дим! Він робився щомить густішим, широкими пасмами ліниво виповзав з вікна, а тоді вихором закручувався над головою Блекстоуна. Та потім дим почав густішати на очах, повалив клубами, і Блекстоун майже зник у ньому. Проте він не покидав свого поста. Немов механічний сигнал тривоги, він помалу примусив юрбу, гнану вперед шаленою сліпою енергією, спершу зупинитись, а потім повернути назад.

Завдяки своїй кмітливості Блекстоун відвернув страшну катастрофу. Його нестямний крик збудив в очманілої маси здоровий глузд. На той час будівлю вже заповнили тисячі людей. Вони посунули до виходів, але щоразу наштовхувалися на стіну. Спочатку здавалося, ніби людям на вулиці просто кортить побачити, що ж буде далі. Та зрештою вони, під впливом криків Блекстоуна, обернулись, і тисячі вуст повторили тепер його попередження:

— Назад, будинок горить!

Натовп відступив до сусідніх вулиць і став рідшати.

Широкими гранітними сходами синдикатської будівлі гунув бурхливий потік голів, рук і ніг, коловорот людей, що викочувалися надвір, схоплювались на ноги і з жахом бігли геть. Усі вони, падаючи градом зі сходів, бачили їх — оті страшні, охоплені полум'ям ліфти! Три, чотири ліфти, в яких горіли паки паперів, мчали нагору, розбризкуючи довкола вогонь.

Серед диму знов з'явився Блекстоун. Він почав швидко, на очах виростати й раптом опинився поруч: Блекстоун стрибнув! Він упав просто на голови тих, що тікали, і ніхто,