Лицедії - Сомерсет Вільям Моем
— Замовкни, стара відьмо. Подзвониш і скажеш, що в мене розболілася голова і я поїхала додому, але містер Госселін прийде, якщо зможе.
— Але ж цей прийом влаштовують спеціально на вашу честь. Невже ви так підведете нещасну Доллі?
Джулія тупнула підбором.
— Я не хочу туди йти. І я не піду.
— Але ж удома нема чого їсти.
— Я не поїду додому. Я повечеряю в ресторані.
— З ким?
— Сама.
Іві розгублено глянула на неї.
— П’єса пройшла з успіхом, еге ж?
— Так. З великим успіхом. І я почуваю себе просто чудово. Я на сьомому небі від щастя. І хочу побути на самоті й трошки розважитися. Подзвони в «Берклі» й скажи, щоб для мене зарезервували столик у маленькому залі.
— Що з вами сталося?
— В мене більш ніколи не буде в житті таких прекрасних хвилин. І я не хочу, щоб їх мені хтось зіпсував.
Витерши з обличчя грим, Джулія не стала ні фарбувати губів, ні рум’янити щік. Вона надягла коричневий жакет і спідницю, в яких прийшла до театру. Фетровий капелюшок з крисами вона насунула на одне око так, щоб її важко було впізнати. Відтак оглянула себе в дзеркалі.
— Тепер я схожа на кравчиню, від якої втік чоловік. І добре зробив, що втік. Ладна закластися, що жодна душа не впізнає мене.
Іві вийшла подзвонити на прохідну, і, коли повернулася, Джулія спитала, чи багато людей чекають на неї коло театру.
— Чоловік триста, мабуть.
— Прокляття. — їй не хотілося ні бачити кого-небудь, ні щоб хто-небудь її бачив, хотілося хоч годинку побути на самоті. — Скажи пожежникові, щоб випустив мене через центральний вхід, — я візьму таксі. Як тільки я поїду, ти вийдеш і скажеш людям, що я вже поїхала.
— Один бог знає, які муки мені доводиться терпіти, — похмуро сказала Іві.
— Ех ти, стара корово, — мовила Джулія і поцілувала Іві в нарум’янені щоки; потім вийшла із вбиральні, прокралася на сцену, а звідти в темний зал.
Очевидно, вона таки справді добре загримувалася, бо коли зайшла до маленького залу ресторану «Берклі» — залу, який вона особливо любила, — метрдотель не відразу впізнав її.
— Чи не могли б ви засадити мене в якийсь куточок? — скромно запитала вона.
Метрдотель пильно подивився на неї й упізнав її.
— Ваш улюблений столик чекає на вас, міс Лемберт. По телефону нам сказали, що ви прийдете самі.
Джулія кивнула головою, і метрдотель повів її у віддалений куток.
— Я чув, що ви сьогодні мали великий успіх, міс Лемберт. Що вам принести?
Метрдотеля, звичайно, здивувало, що Джулія прийшла сама, але єдина емоція, яку він мав право виявляти в присутності клієнтів, — це радість з їхньої появи.
— Я страшенно втомилася, Анджело.
— Трошки ікри на закуску, мадам, чи устриці?
— Устриці, Анджело, але щоб жирні.
— Я сам їх виберу для вас, міс Лемберт. А ще що?
Джулія полегшено зітхнула, бо тепер могла з чистою совістю замовити собі ті страви, про які почала мріяти ще в антракті після другої дії. Зрештою, вона мала право відсвяткувати свій тріумф, а на поміркованість сьогодні можна не зважати.
— Біфштекс із цибулею, Анджело, смаженої картоплі й кухоль пива. Але щоб кухоль був срібний.
Смаженої картоплі Джулія не їла вже, мабуть, років десять. Але заради такого свята, як сьогодні… Завдяки щасливому збігові обставин вона сьогодні знову сяйнула своїм талантом перед публікою, звела давні рахунки, одним махом знищивши Евіс і довівши Томові, який він дурень, і, найважливіше, остаточно переконалася, що, нарешті, скинула з себе тягар, який так довго гнітив її. На мить її думки затрималися на Евіс.
«Хотіла обкрутити мене кругом пальця, дурненька! Подивимось, як вона заговорить завтра».
Принесли устриці, і Джулія з насолодою проковтнула їх. Потім з’їла дві скибки чорного хліба з маслом, не без приємності думаючи про те, що піддає небезпеці свою безсмертну душу, і запила все це пивом із срібного кухля.
— Який божественний напій, — пробурмотіла вона.
Як витяглося б Майклове обличчя, коли б він дізнався, що зараз робить його дружина! Бідолаха вирішив, що вона затьмарила Евіс у тій сцені тому, що приревнувала його до цієї дурненької блондиночки. Які безголові ці мужчини, просто жах! І вони ще сміють звинувачувати жінок, що, мовляв, ті марнолюбні. Боже, та в порівнянні з ними жінки — справжні янголи. Вона згадала про Тома й засміялася. Він жадав її — жадав, коли вони зустрілися вдень, і ще більше жадав увечері, після прем’єри. Як приємно було їй тепер усвідомлювати, що він важить для неї не більше, ніж, скажімо, робітник сцени! Ні, ніщо не може зрівнятися з почуттям, що твоє серце знову належить виключно тобі самій.
Зал, у якому вона сиділа, з’єднувався склепінчастим проходом з великим танцювальним залом; серед публіки, безперечно, були люди, що прийшли сюди прямо з «Сіддонс-театру». Як здивувалися б вони, якби дізналися, що ота нічим не примітна дама, яка сидить у кутку сусіднього залу, затуливши обличчя фетровим капелюшком, — Джулія Лемберт! Джулія втішалася своєю незалежністю, тим, що її ніхто не впізнає й не помічає. Тепер ці люди розігрували спектакль, і вона була в ньому глядачем. Ось вони проходять повз неї, прямуючи до великого залу, — молоді чоловіки й молоді жінки, молоді чоловіки й підстаркуваті жінки, чоловіки лисі й чоловіки пузаті і з ними літні нафарбовані відьми, що відчайдушно намагаються здаватися молодими. Дехто закоханий, декого мучать ревнощі, дехто байдужий до всього.
Принесли біфштекс. Він був зготовлений саме так, як Джулія любила, з підсмаженою, хрумкою цибулею. Шматочки смаженої картоплі вона делікатно брала пальцями і їла по одному, смакуючи кожен, наче хотіла збільшити задоволення.
«Що таке кохання в порівнянні з біфштексом із цибулею? — запитувала вона себе. — Як це чудесно — залишитися на самоті й думати про що хочеш…— Джулія знову згадала про Тома, всміхнулася в думці й знизала плечима. — Це була всього-на-всього весела пригода».
Коли-небудь цей досвід обов’язково стане їй у пригоді. Натовп танцюючих, за якими Джулія стежила із свого кутка, дуже нагадував сцену з якоїсь п’єси, і їй знову спала на думку ідея, яка вперше з’явилася в неї ще в Сен-Мало. Муки, яких завдала їй Томова зрада, викликали в неї тоді асоціацію з «Федрою» Расіна — п’єсою, яку вона вивчала ще в