Лицедії - Сомерсет Вільям Моем

— Я дуже задоволений нею. От побачиш — про неї заговорять. У мене навіть з’явилося бажання негайно підписати з нею контракт.

— А я б цього не робила, — сказала Джулія. — Контракт краще підписувати після прем’єри. Хтозна, як вона гратиме перед публікою.

— Евіс дуже мила дівчина і справжня леді.

— Мила вона, очевидно, тому, що безтямно закохана в тебе, а справжня леді — що не піддається на твої домагання, бажаючи спершу підписати контракт.

— Ах, моя люба, не верзи дурниць. Я міг бути її батьком.

Однак, сказавши це, Майкл самовдоволено усміхнувся. Джулія добре знала, чим обмежуються його залицяння: потримає за руку, поцілує раз-другий у таксі — та й усе. Але вона також знала, що Майклові дуже лестить, коли вона підозрює його у зраді.

Угамувавши апетит (трохи, бо треба було дбати про стан), Джулія перевела розмову на тему, що давно не давала їй спокою.

— Чарлзе, любий, я хочу поговорити з вами про Роджера.

— О так, він, здається, недавно повернувся з Австрії? Ну, який у нього вигляд?

— З ним сталося щось жахливе. Він повернувся страшенно роздратований, і я просто не знаю, що робити.

Джулія розповіла про свою розмову з Роджером, випустивши дві-три деталі, про які, на її думку, незручно було згадувати, але загалом її переказ був досить-таки повний.

— І найтрагічніше в цій історії, що він абсолютно позбавлений почуття гумору, — закінчила вона.

— Ну що ж тут дивного, адже йому тільки вісімнадцять років.

— Коли він заговорив, я страшенно розгубилася і не знала, що робити. Почувала себе точнісінько, як Валаам, коли його ослиця раптом завела світську розмову.

Джулія весело глянула на Чарлза, але той навіть не усміхнувся. Здавалось, її дотеп зовсім не розсмішив його.

— Просто не знаю, де він набрався таких думок. Важко припустити, що він сам вигадав усі ці нісенітниці.

— А що, як його ровесники мислять усе ж таки трохи більше, ніж ми, дорослі, це собі уявляємо? Ідеться ж бо про духовне змужніння, а наслідки цього процесу часом бувають дуже несподівані.

— Особливо прикро мене вразила. Роджерова нещирість: всі ці роки він ховав ті думки в собі й ні разу навіть не прохопився про них! Коли він говорив, мені весь час здавалося, що він звинувачує мене. — Джулія всміхнулася. — Правду кажучи, коли я слухала його, то почувала себе точнісінько, як мати Гамлета. Цікаво, чи могла б я зараз зіграти Гамлета? — запитала вона без ніякої паузи.

— А роль Гертруди хіба гірша?

Джулія щиро зареготала.

— Не будьте дурнем, Чарлзе. Королеву я б не грала нізащо. А от Гамлета зіграла б.

— А ви вважаєте, що жінка може грати цю роль?

— Місіс Сіддонс грала її, і Сара Бернар теж. Це була б вершина моєї кар’єри… Звичайно, в цій ролі є своя трудність — білий вірш.

— Деякі актори декламують білий вірш так, що його не відрізниш од прози, — сказав Чарлз.

— І все ж таки це не одне й те саме, правда ж?

— Ви що, посварилися з Роджером?

Джулію здивувало, що Чарлз так несподівано знову повернувся до цієї теми, але вона відповіла усміхаючись:

— Зовсім ні. Я розмовляла з ним дуже спокійно.

— Нелегко зберігати спокій, вислуховуючи абсурдні сентенції; юнаки часто кажуть нам, що два плюс два дорівнює чотирьом з таким виглядом, наче нам це досі й на думку не спадало, і вони розчаровуються, коли ми не поділяємо їхнього подиву з того, що курка, виявляється, несе яйця. В їхніх гучних фразах і штучному ентузіазмі багато дурниць, але не все те, що вони кажуть, — нісенітниці. До них треба ставитися чуйно, треба весь час терпляче намагатися зрозуміти їх. Слід завжди пам’ятати, скільки нам доводиться забувати й чого навчатися, коли ми робимо свої перші самостійні кроки в житті. Дуже важко відмовлятися од своїх ідеалів, і які ж гіркі оті пілюлі буденних істин! Духовні конфлікти на порозі зрілості звичайно бувають дуже гострі, і тут нічим не допоможеш.

— Сподіваюсь, ви не гадаєте, що до всіх цих дурниць Роджер додумався сам. Я певна, що все це — комуністична маячня, якої він наслухався у Відні. Тепер я дуже шкодую, що ми послали його туди!

— Може, ви й маєте рацію. Може, за рік чи два розвіються його прекрасні мрії, і він примириться з нашим повсякденним життям. Може, він знайде те, що шукає, — якщо не в релігії, то в мистецтві.

— О, боронь боже, щоб він став актором, якщо ви це маєте на увазі.

— Ні, навряд чи він обере цей шлях.

— Ну, а драматургом він, певна річ, також не стане, бо йому бракує почуття гумору.

— Цілком можливо, що його задовольнить кар’єра дипломата. У Форін-офісі ця його вада вважатиметься позитивною якістю.

— Що ви мені порадите?

— Нічого. Дайте йому спокій. Це, мабуть, найбільша ласка, яку ви годні йому зробити.

— Але я весь час боюся за нього.

— І даремно. Не втрачайте надії. Ви гадаєте, що народили бридке каченя; а тим часом з нього ще може вирости білокрилий лебідь.

Розмова з Чарлзом не принесла Джулії сподіваної розради. Вона гадала, що він проявить більше співчуття.

«Мабуть, сердешний .Чарлз старіє, — подумала вона. — І його розум тупіє. Певно, він давно вже імпотент. І як це я раніше не помічала цього?..»

Спитавши, котра година, Джулія підвелася:

— Мені вже час. Я повинна як слід відпочити.

Вночі Джулія спала добре й прокинулася в почуттям радісного збудження. Сьогодні відбудеться прем’єра. Їй було приємно, що люди ще вчора ввечері товпилися біля кас — вона бачила їх, виходячи з театру після генеральної репетиції. Зараз, о десятій ранку, там, напевно, вже довжелезна черга.

«Бідолахи! Добре хоч, що сьогодні гарна погода».

Раніше вона страшенно нервувала перед прем’єрою. Весь день ходила, мов сама не своя, і в міру того, як минали години, хвилювання її зростало настільки, що вона вже починала думати, чи не краще їй взагалі залишити сцену. Та згодом досвід зробив своє: вона зберігала принаймні зовнішній спокій. Протягом першої половини дня Джулія відчувала тільки легке й радісне збудження, і лише десь надвечір у душу їй закрадався неспокій. Вона ставала мовчазна й прагнула залишатися на самоті. До того ж її починало все дратувати, і Майкл,