Лицедії - Сомерсет Вільям Моем

Джулію охопило якесь невиразне почуття провини. Як Гамлет казав королеві?

Спокійно. Я зламаю серце вам,

Коли воно не зовсім ще з металу…

Коли ще людським почуттям приступне!

«Цікаво, чи не надто стара я для ролі Гамлета? Сіддонс і Сара Бернар грали його. Мої ноги стрункіші, ніж у будь-кого з чоловіків, яких я бачила в цій ролі. Треба буде спитати Чарлза, якої він про це думки. Якби ж тільки не цей клятий білий вірш. Писав би краще прозою. А взагалі я могла б зіграти Гамлета французькою мовою в «Комеді франсез». Боже, оце була б сенсація! — подумала Джулія і раптом побачила себе в чорному камзолі й довгих шовкових панчохах. — «Ой леле, бідний Йорік!» Та за хвилину вона знову повернулася до дійсності.

— Навряд чи ти можеш сказати, що твій батько теж не існує. Протягом останніх двадцяти років він грав тільки самого себе.

(«Майкл міг би грати короля — не по-французьки, звичайно, але в тому разі, якщо б ми наважилися поставити «Гамлета» в Лондоні»).

— Бідолашний тато, він, мабуть, таки добре знає свою справу, але, здається, йому бракує розуму. До того ж він весь час грає роль найчарівнішого чоловіка Англії.

— Негарно казати так про свого батька.

— А я хіба сказав щось таке, чого ти не знала? — спокійно запитав Роджер.

Джулія хотіла всміхнутися, але потім передумала і зберегла ображений вираз обличчя.

— В своїх ближніх ми любимо їхні слабості, а не силу, — відповіла вона.

— В якій п’єсі ти казала ці слова?

Джулія ледве придушила в собі спалах гніву. Ця фраза мимоволі вирвалася з її уст; за хвилину вона згадала, що говорила її в якійсь п’єсі. От поганець! А втім, ця репліка була дуже доречна в даній ситуації.

— Ти жорстокий, — жалісно мовила вона, дедалі більше входячи в роль Гамлетової матері. — Невже ти не любиш мене?

— Я міг би тебе любити, якби знайшов тебе. Але де ти? Де тебе шукати? Адже ж як зірвати з тебе машкару геніальної акторки, як відняти в тебе всю твою майстерність, зчистити з тебе, ніби з цибулини, її лушпиння, твоє прикидання й нещирість, завчені тобою сентенції зі старих п’єс, твої роблені емоції, то хіба є хоч найменша гарантія, що там, усередині, можна знайти твою душу? — Він звів на Джулію свої сумні очі, потім злегка всміхнувся:—А взагалі, звичайно, я не маю підстав тебе не любити.

— А як ти гадаєш, я тебе люблю чи ні?

— Любиш. По-своєму.

Обличчя Джулії раптом скривилося.

— Якби ти тільки знав, як я мучилась, коли ти хворів! Я не знаю, що з собою зробила б, якби ти помер!

— Ти блискуче зіграла б роль убитої горем матері на могилі своєї єдиної дитини.

— Щоб зіграти справді блискуче, мені потрібно було б кілька репетицій, — відрубала Джулія. — Я бачу, ти не розумієш, що гра актора — це не вияв його вдачі; гра — це мистецтво, а мистецтво — це щось таке, над чим треба працювати. Справжнє горе — видовище неприємне; завдання актора полягає в тому, щоб відтворити його не тільки правдиво, але й гарно. Якби я насправді вмирала так, як умирала в півдюжині п’єс, то невже ти гадаєш, що дбала б про те, аби мої жести були граціозні, а передсмертні слова чітко долітали до останнього ряду гальорки? Якщо ти називаєш це облудністю, то вона не більша, ніж соната Бетховена, і я не більша облудниця, ніж піаніст, який виконує її. Казати, що я не люблю тебе, — це жорстоко. Ти найдорожчий скарб у моєму житті.

— Ні. Ти любила мене, коли я був маленький і ти могла фотографуватись зі мною. Виходила непогана картина, а водночас і чудова реклама. Але відтоді, як я підріс, ти майже не приділяла мені уваги. Здебільшого я тільки заважав тобі. Хоч ти завжди радісно зустрічала мене, але потім дякувала богові за те, що я знаходив собі якесь заняття й не забирав у тебе часу. Але я не докоряю тобі; ти ніколи не мала часу для інших, бо весь свій час ти витрачаєш на себе.

Джулію це почало вже трохи дратувати. Роджерові слова були дуже близькі до правди, і це виводило її з рівноваги.

— Ти забуваєш, що малі діти страшенно надокучливі.

— Навіть смертельно надокучливі. — Роджер посміхнувся. — Але навіщо ж тоді ти прикидалася, ніби не можеш ні на крок відпустити мене від себе? Адже це і є облудність.

— Ти завдаєш мені гіркого болю. По-твоєму виходить, що я зовсім не виконувала свого материнського обов’язку.

— О ні, що ти. Ти його виконала. Ти була для мене прекрасною матір’ю. І робила те, за що я все життя буду тобі вдячний: не лізла мені в душу.

— Я не розумію, чого ж ти все ж таки хочеш.

— А я вже сказав тобі. Реальності.

— Де ж ти сподіваєшся її знайти?

— Не знаю. Може, її взагалі не існує. Я ще молодий; мені бракує знань. Можливо, в Кембріджі люди й книжки допоможуть знайти її. Якщо мені скажуть, що єдина реальність — це бог, то буде по мені.

Джулія стривожилася не на жарт. Вона не вникала у зміст синових слів, а сприймала їх тільки як репліки у п’єсі, і для неї головне було не те, що вони означають, а що на кожну його репліку треба відповідати. Одначе вона відбувала, що Роджер схвильований, що за словами його ховаються бурхливі емоції. Певна річ, хлопцеві тільки вісімнадцять, і було б безглуздо сприймати його слова надто серйозно, але вона не могла позбутися враження, що це не його думки, що він почув їх од когось іншого і що в усій його поведінці чимало позерства. Чи мають взагалі люди свої власні думки і чи є хоч хто-небудь, хто б зовсім не позував? А втім, цілком може бути, що Роджер говорив абсолютно щиро, отож з її боку було б дуже негарно обертати все на жарт.

— Звичайно, я розумію, що саме ти маєш на увазі, — мовила Джулія. — І найбільше, чого я прагну, — це щоб ти був щасливий. Я поговорю з батьком, і ми дамо тобі повну свободу дій. Тепер я розумію, що ти