Бурецвіт - Марія Ряполова
— Справді?
— Так. Урешті-решт, вам довірили оберігати квітку, доки я не прийду по неї.
Садівник поправив капелюха, і ми побачили його засмагле обличчя та сіро-блакитні очі з вельми сердитим виразом.
— І оцей вискочень — шукач?
— Так, я шукач.
Садівник підійшов до нас.
— Хлопці, скажіть їм, скільки таких розумників ви встигли повісити?
— 12 партій, — відповів Терн.
— 12 раз сюди заявлялися засранці, що називали себе шукачами і хотіли викрасти орхідею!
— Та ви, мабуть, думали, що рано чи пізно мають з’явитися справжні шукачі, — втрутилася я.
— Цей тип ніяк не тягне на справжнього, — похитав головою Садівник.
— Звідки ви знаєте? Перевірте мене! — сказав шукач.
Садівник розсміявся.
— Нащо? Вигляду твоєї нахабної пики цілком достатньо.
— Мені його пика теж не подобається. І все ж таки він — шукач, — сказав Мереж. — Це просто ще одне свідчення того, що світ — недосконалий.
— Пане Тіньслів, ви ж Садівник, а не фізіономіст, — сказала я.
Він поглянув на мене.
— Ви оберігали квітку не просто так. Ви оберігали її для нього.
Садівник підійшов до мене впритул і промовив:
— А ви, певно, провідник. Цікавий вигляд. Трусики з ведмедиками… ностальгійно.
«Які жахливі люди живуть у цій місцині», — подумала я.
— Ви, певно, ніхто інша, як Лірина Сонніч… — провадив він, — відомий персонаж. Така собі розумна дівчинка, яка змінила прізвище і, замість мандрувати світом, супроводжуючи шукачів, відкрила гарнесеньку крамничку на гроші покійного батька, про якого більше і не згадувала.
Я була вражена.
— І нащо ті мандри та неприємності, так? Набагато краще кактуси підливати, — вів він далі.
— То ви…
— Що?
— То ви знаєте, що ми справжні шукачі! — вигукнула я.
— Ви? Ні… які з вас шукачі…
— Ви ж знаєте, що я провідник.
— Ти намагаєшся ним бути… Втім, поглянь сама, кого ти мені привела, — він хитнув головою в бік Бурецвіта. — Ти хочеш, аби я віддав квіточку, про яку дбав ледь не чверть століття, щось безцінне, несамовито гарне, цьому жалюгідному типові? Орхідею долі — йому?!
Садівник присунув до мене свою пику, очі його палали обуренням та образою.
— Але ж ви його ще зовсім не знаєте, — зацвірінькала Перла. — От коли я його вперше побачила, він мені теж геть не сподобався. Але потім я зрозуміла, що не все так погано.
— А хто це в нас тут такий симпатичний?
Садівник нарешті відсунувся від мене.
— Це я, — сказала моя подруга. — Мене звати Перла.
— Дуже приємно, а я Лісник. Тільки не кажіть, що ви з цим вискочнем.
— Що? Ні-ні, я просто супроводжую їх. Сама не знала, у що мене втягнуть.
— Бідненька!
— Так, я стільки пережила за цей день… — заскиглила Перла.
— Оу… як шкода, — він похитав головою.
— Ну, це нічого! Головне, аби все закінчилося… добре! — сказала вона бадьоріше.
— О, звичайно! Вас тут ніхто не зачепить! — запевнив Садівник.
— Ви такий люб’язний. І капелюшок цей вам дуже личить!
— Оу… та це просто старезний капелюх… у мене кращий є.
— О, справді?
— Так!
Він походжав довкола неї, ніби окреслював півколо, — знову і знову.
— Подруга моя бідна теж не заслуговує на таке лихе поводження…
— Гаразд… — сказав він.
— Ви ж не полишите нас у біді…
— Ні… Значить, так, — крикнув Садівник. — Дівок я забираю собі, а цих двох вішайте!
— Але ж це мої наречені! — запротестував ватажок.
— Все, Джерель, все, йди гуляй.
— Лиши хоч одну!
— Обійдешся.
Розчарований ватажок надувся, як миша на крупу, і роздратовано махнув рукою.
— Мені дуже шкода, Джерель, — сказала Перла.
Він кивнув із кислою міною і поплентався назад до лісу.
— Тобі справді шкода? — спитала я.
— Ні, але з чоловіками треба правильно розлучатися, — прошепотіла вона.
До Мережа, поки той слухав Садівника, підкралися ззаду кілька розбійників й вихопили ніж. Тепер мого учня в’язали мотузками, за Бурецвіта взялися теж.
— Квітка зів’яне тієї ж хвилини, як він помре, — сказала я. — Не робіть дурниць.
— То хай краще зів’яне, ніж дістається такому, — пробурчав Тіньслів.
— Ну все, тепер тобі каюк, негіднику, — вилаявся Терн.
Розбійники потягли хлопців геть від будинку Садівника.
— Стійте! — раптом гукнув він.
Розбійники розгублено озирнулися. Очі Садівника виблискували з-під капелюха.
— Відпустіть їх… — видихнув він.
— Що? — обурився Джерель.
— Відпустіть.
— Чорт забирай, — Терн похитав головою.
— Мені дуже шкода, Терне, — пролопотіла я.
Він поглянув на мене і голосно пирхнув.
Хлопці, яких звільнили засмучені розбійники, підійшли до нас.
— Як ви? — спитала я.
— О! — відгукнувся Мереж. — Це був жахливий день, коли