Бурецвіт - Марія Ряполова
— Щоб зробити вам приємне.
— Дякую, — прохолодно сказала я. — Поклади їх на столик.
— Ти ще гніваєшся на мене, прекрасна діво?
— Так, шляхетний Тенто, тобто, не шляхетний Тенто.
Шляхетним треба бути до кінця.
— Але ж я приніс свої вибачення і свої штани.
— Це виправляє ситуацію, але не повністю.
Він сів поруч із Перлою на її ліжко й зітхнув. Я продовжувала порпатися зі штаньми.
— Ти не знаєш, як мені тут, — зітхнув він іще раз.
— Хіба ти не можеш залишити заповідник? — спитала я.
— Можу, але я не знаю, що робити за його межами. Правда, в мене гарне волосся?
— Так, у тебе гарне волосся, Тенто. А як ви взагалі живете, де ваші жінки?
— Вони… — він махнув рукою. — Вони в іншому кінці заповідника, удають із себе амазонок.
— Справді? — зацікавилася Перла.
— Так. Ми рідко бачимося. Раз на кілька місяців вони приїжджають сюди, захоплюють і ґвалтують чоловіків. Але мені ця процедура видається занадто брутальною, тому я завжди переховуюся в горах.
— О, Боже, це справді брутально, — промовила вражена Перла. — Бідний Тенто!
— Оу… а Садівника вони теж ґвалтують? — поцікавилася я.
— Ні, що ти, хто посміє, це ж наш шеф.
— І що, його ніхто не ґвалтує?
— Кхе-кхе!
Від несподіванки я вколола собі палець. Садівник стояв на порозі, а за спиною в нього висіли чотири наші рюкзаки, по два на кожному плечі.
— Доброго ранку, панянки. Як спалося?
— Дякую, добре, — відізвалася Перла.
— Власне, це ваше майно?
Він зайшов і звалив рюкзаки на підлогу.
— Так, дякую, — я підскочила, схопила свій рюкзак і з полегшенням витягла з нього запасні шорти.
— Ну от, тепер можеш не розгулювати в самих ведмедиках, — сказав Садівник.
— Дякую… Тенто, вибач, що зіпсувала тобі штани.
— Та нічого, — усміхнувся він.
Звичайно, це добре, що Садівник приніс наші речі, але, судячи з усього, натяк був на те, щоб ми забиралися. Я багатозначно глянула на Перлу та зробила рух головою у напрямку Садівника.
Вона стисла губи.
Садівник іще раз прокашлявся.
— Лірино… — раптом сказав він.
— Так?
— Нам треба поговорити. Наодинці.
— Звичайно.
Він кивнув.
— Я буду надворі, — з цими словами Садівник вийшов.
8
— Ну, як вам тут, у заповіднику? — спитав він.
Ми йшли лісовою стежкою повз покручені стовбури невисоких дерев. Після його запитання я стала роззиратися.
— Я воліла б опинитися тут за інших обставин.
— А що не так? — здивувався він. — Обставини вельми романтичні.
— Так, — усміхнулася я. — Але коли нервуєшся, то не помічаєш краси навколишнього світу.
— То не нервуйся.
Я зупинилася й поглянула на нього. Він пройшов кілька кроків уперед, потім озирнувся.
— Як же мені не нервуватися, — сказала я. — Нас ледь не вбили вчора.
— Але сьогодні тебе ніхто не вбиває.
Я обвела поглядом ліс.
— Так, тут гарно.
Тіньслів кивнув. Ми пішли далі.
— То ви… бачили мою родину? — спитав він, ніби про щось несуттєве.
— Так, вашу доньку та сестер.
— Ну, і як вони?
— Ну, чесно кажучи, ваші сестри не дуже мені сподобалися, хоча я, певно, просто замало їх знаю. А ваша донька доволі приємна. Дівчина така… з характером.
Він усміхнувся.
— Живуть ніби непогано, — провадила я. — На вигляд здорові.
Дорогу нам перепинив повалений стовбур. Садівник вліз на нього і подав мені руку.
— А Мирона?
— Це хто?
Він всівся.
— Старша сестра моя. Вона хворіла сильно.
— Ми бачили лишень Листину та Славу.
— Значить, умерла, — зітхнув він.
Я присіла поруч на стовбурі.
— Може, вона була в лікарні чи ще десь.
— Та ні, напевно, що вмерла. А як виглядає моя дочка?
— На вас схожа… трохи. Очима. Волосся в неї довге, пишне. Статна така, гарна дівчина. Вона, до речі, дуже цікавилася, коли ви повернетеся додому.
— Нема вже сенсу повертатися, — махнув він рукою. — Їм там без мене непогано, та й мені тут добре.
— Але ж у вас тут нікого нема.
— У мене є орхідея.
— Але ж це лише квітка.
— Але ж вона жива.
— Але ж вона не ваша.
Він сердито глянув на мене.
— Хоч як би добре ви за нею доглядали… вона ніколи не буде вашою, бо належить іншій людині. Ці 24 роки — це ж була жертва, принесена заради того, щоб ваш рід звільнився від прокляття. І тепер час повернутися до власного життя.
— Мені нема до чого повертатися, — сказав він, спідлоба оглядаючи навколишні дерева.
— Чому ж