Бурецвіт - Марія Ряполова
Нарешті мій учень сів і зітхнув:
— Ти ніколи не поділяв моїх почуттів.
— Тенто, ну, ви можете далі битися, — сказав ватажок розбійників.
Шляхетний парубок відірвав голову від землі й поглянув на Бурецвіта.
— О-о ні… — простогнав він і знову відвалився на травичку.
— А давай ми його просто вб’ємо, та й усе, — запропонував ватажок. — Чого тобі мучитися?
— Ні-і…
— Ну давай! Ну чого ти!
— Я сказав, що я битимуся з ним, і я битимуся з ним!
Шляхетний Тенто звівся на ноги.
— Він утратив свій меч, дайте йому інший.
— От який ти впертий! — похитав головою ватажок. — Дами, займімо місця у глядацькому залі.
— Де мої штани? — спитала я. — Де мої бриджі?
— Нема, — стенув плечима ватажок.
— Так, хто вкрав мої бриджі? Ну добре, де мій рюкзак? Рюкзак мій де?
Я встала і пішла до дерева, під яким звалили наші речі.
Тим часом Бурецвітові видали новий дерев’яний меч, і хлопці знову зійшлися у двобої. З усього було видно, що ця бійка набридла вже обом. Тепер вони всерйоз намагалися зашкодити одне одному, але їм уже бракувало сил.
— Де наші речі? — спитала я ватажка.
— Нема, — розвів він руками.
Я заричала вголос.
— Що ви собі дозволяєте?
— А ми розбійники.
Я сіла на траву, закипаючи від люті.
— Ви жалюгідні, — заявила я. — Якісь жалюгідні хулігани!
— Подружко, не хвилюйся, ну, погуляєш у трусиках, — сказала Перла, що тільки-но підійшла.
— Так, вона права! І ти, Перло, можеш морально підтримати подругу.
— Так, можу.
Вона присіла біля мене й накинула частину своєї спідниці мені на коліна.
— Дякую, — зітхнула я.
Шляхетний Тенто зупинився і опустив меч. Він важко дихав і переводив погляд з Бурецвіта на ватажка.
— Ну що? — гукнув ватажок. — Втомився?
Тенто підняв свою дерев’яну зброю і знову ринувся на Бурецвіта. Вони стукнулися палицями і розійшлися, шляхетний парубок ледь не гепнувся, заплутавшись у власних ногах, потім відбіг подалі й зупинився. Шукач опустив свій, вичікуючи, що буде далі.
— Ну, гаразд, годі — сказав Тенто. — Він мене дістав.
Убивайте його.
— Нарешті! — зрадів ватажок.
— Що? Ні! — підскочили ми з Перлою.
Бурецвіта схопили і потягли до гілки негуманного призначення.
— Мотузку, мотузку давай! — кричали розбійники.
Ми побігли до шукача, але дорогою нас перехопили двійко чортових головорізів.
— Не смійте! — вищала я.
— Бурецвіте, Бурецвіте! — гукнула Перла. — Якщо вони тебе повісять… я… я не переживу цього!
— Я теж, — відізвався шукач.
— Зачекайте, а другий де? — спитав ватажок.
— Тутоньки я, — почувся голос Мережа.
Всі повернулися в його бік. Мій учень стояв оддалік, приставивши ножа до Тернової горлянки.
— Чортівня! — вилаявся ватажок. — Як це сталося?
— А зараз ми всі підемо до Садівника, — сказав Мереж.
— Нікуди ми не підемо! Відпусти його! Він — мешканець заповідника, ти не маєш права завдати йому жодної шкоди!
— А мені насрати, — відгукнувся Мереж. — Приріжу його до дідька та й годі.
— Терне, ану здихайся цього нахаби! — звернувся до помічника ватажок.
— Не можу, ти ж бо знаєш, я хлопець тямущий, але не бойовий. Ви якось зробіть так, щоб він мене не зарізав.
— А зараз, — сказала я, — ми всі підемо до Садівника.
— Нічого доброго з цього не вийде, — повернувся до мене ватажок.
— Побачимо.
— Побачите, — стенув він плечима.
4
Після недовгої прогулянки лісом наша процесія зупинилися біля одноповерхового дерев’яного будиночка, що врізaвся в хащу своїми численними безсистемними гілками-прибудовами.
— Лісниче! — покликав ватажок. — Лісниче! Лісниче-е!
— Чого вам треба? — долинуло звідкись з-поза хати.
— До тебе гості.
— Я нікого не запрошував!
— Ну вийди на хвилинку!
— От уже!…
За півхвилини з-за будинку вийшов чоловік у робітничих штанях і садових рукавицях. Обличчя його важко було розгледіти через крислатий капелюх, насунутий на очі.
— Чого вам треба… Що?! — отетерів він, побачивши нас. — Хто це в дідька такі?
З-під капелюха запитально виглядав шнобель.
— Це шукачі орхідеї.
— От як… а скажи-но мені, друже мій Джерел, чи мають вони зараз стовбичити тут, біля мого дому, чи бовтатися на гілці?!
— Ми не змогли стратити їх з об’єктивних причин, — відповів присоромлений ватажок.
— Он як, чума на ваші голови!
— Чому ви бажаєте нам цього смертельного інфекційного захворювання? — дорікнув Терн.
— Вони захопили Терна, — сказав ватажок.
— Що? Ну і хай приріжуть цього бовдура! — капелюх разом із носом рішуче мотнувся вбік.
— Ви маєте вислухати нас,