П'ять четвертинок апельсина - Джоан Харріс

Я впізнала голос і перестала пручатись.

– Томасе, Томасе.

Я не могла припинити називати його ім’я, мої ніздрі заповнив рідний запах тютюну й поту від його одягу. Я притиснула до обличчя його кітель, так, як ніколи не наважилася б два місяці тому, і потай з відчайдушною пристрастю поцілувала підкладку.

– Я знала, що ти прийдеш. Я знала.

Він глянув на мене, але нічого на це не сказав.

– Ти сама?

Його очі здавалися вужчими, і в них була пересторога. Я кивнула.

– Добре. Треба, щоб ти мене послухала.

Він говорив дуже повільно, виокремлюючи кожне слово. При цьому з рота не звисала цигарка, і в очах не було ніякого блиску. Він наче схуд за останні тижні, риси обличчя загострилися, а рот підтягнувся.

– Слухай мене уважно.

Я кивнула на знак згоди. Що завгодно, Томасе. В очах пекло. Тільки ти, Томасе. Тільки ти. Я хотіла розповісти йому про матір, Ренетт і апельсин, але відчула, що зараз не варто. Натомість я слухала.

– До села можуть завітати люди, – сказав він. – У чорній формі. Ти ж знаєш, що це означає, еге ж?

Я кивнула головою.

– Німецька поліція, – відповіла я. – СС.

– Так і є, – він говорив дуже чітко й точно, що було зовсім не схоже на звичну недбалу протяжність. – Вони можуть ставити запитання.

Я подивилась на нього, не розуміючи, про що він.

– Запитання про мене, – пояснив Томас.

– Чому?

– Неважливо чому, – він і досі міцно, навіть боляче тримав мене за талію. – Вони можуть вас про дещо запитати. Про те, що ми робили разом.

– Тобто про журнали й таке інше?

– Так. І про того старого з кафе, Гюстава. Того, що потонув.

Він мав похмурий і напружений вигляд. Повернув моє обличчя до себе, і ми раптом опинилися дуже близько. Я відчувала запах тютюну на комірці та в його диханні.

– Слухай уважно, дівко. Це важливо. Нічого їм не розповідай. Ти ніколи мене не бачила. Ти не була в «Ля Реп» тієї ночі, коли там були танці. Ти навіть не знаєш, як мене звати. Зрозуміла?

Я кивнула.

– Не забудь, – наполягав Томас. – Ти нічого не знаєш. І ніколи зі мною не говорила. Й інших попередь.

Я знову кивнула, і він наче трохи розслабився.

– І ще дещо.

Тепер його голос звучав не так жорстко і став майже пестливим. Я танула від нього, мов гаряча карамель. Глянула на нього з очікуванням.

– Я не зможу більше сюди приходити, – ніжно сказав він. – Навіть ненадовго. Це надто небезпечно. Мені ледве вдалося вирватися сюди востаннє.

Якусь мить я мовчала.

– Ми могли б бачитись у кіно, – лукаво запропонувала я. – Ми ж робили так раніше. Або в лісі…

Томас роздратовано мотнув головою.

– Ти що, мене не слухаєш? – рявкнув він. – Ми взагалі не можемо більше бачитись. Ніде.

Мені в шкіру ніби вп’ялися холодні голки. Мій розум затьмарився чорними хмарами.

– Це надовго? – прошепотіла я.

– Так, – я відчула його нетерплячку. – Може, і назавжди.

Я здригнулась, і мене почало лихоманити. Замість холодних уколів я відчула розпечене жалення, ніби качалась у кропиві. Він взяв моє обличчя в долоні.

– Слухай, Фрамбуаз, – повільно проказав він. – Мені шкода. Я знаю, що ти… – він несподівано замовк. – Знаю, це тяжко.

Він вишкірився: то був лютий, проте сумний вишкір, як у дикого звіра, що намагається вдати дружні почуття.

– Я дещо приніс тобі, – згадав він. – Журнали, каву, – знову ця напружена весела усмішка. – Жуйку. Шоколад. Книжки.

Я мовчки дивилась на нього. Моє серце перетворилося на грудку холодної глини.

– Сховай усе, добре? – очі в нього блищали, як у хлопчиська, котрий ділиться приємною таємницею. – І не кажи нікому про нас. Узагалі нікому.

Він повернувся до кущів, з яких вийшов, і витяг перев’язаний мотузкою пакунок.

– Відкрий, – наказав він.

Я тупо витріщилась на нього.

– Ну ж бо, – голос був напружений від удаваної радості. – Це тобі.

– Я не хочу цього.

– Ой, дівко, та ну… – він простяг руки, щоб обійняти мене, та я відштовхнула його.

– Я сказала, що не хочу! – це знову був материн голос, різкий і верескливий, і раптом я зненавиділа Томаса за те, що він на це мене спровокував. – Я не хочу, не хочу, не хочу цього!

Він безпомічно всміхнувся.

– Ой, та ну, – повторив він. – Не будь такою. Я тільки…

– Ми можемо втекти, – раптом сказала я. – Я знаю багато місць у лісі. Ми можемо втекти, і ніхто ніколи нас не знайде. Будемо їсти кроликів і всяке таке… гриби… ягоди.

Моє обличчя палало. Горло боліло й пекло.

– Ми будемо в безпеці, – наполягала я. – Ніхто не знатиме…

Та по його обличчю зрозуміла, що все марно.

– Не можу, – відповідь його була остаточна.

Я відчула, як в очах з’являються сльози.

– Хіба ти не м-можеш побути ще трохи? – тепер я була схожа на Поля, така ж нерішуча й дурна, але нічого не могла вдіяти. Якась частина мене ладна була відпустити його в крижаному гордовитому мовчанні, без зайвих слів, але слова непрохано виривалися з мого горла.

– Будь ласка. Можеш покурити чи поплавати, або ми могли б порибалити…

Томас похитав головою.

Я відчула, як щось усередині мене почало повільно, проте неминуче руйнуватися. Я раптом почула десь на відстані брязкіт металу об метал.

– Усього лише кілька хвилин. Ну? – мені був огидний цей дурнуватий благальний тон. – Я покажу тобі нові пастки. Покажу капкан на щуку.

Його мовчання було гнітючим, холодним, мов могила. Я відчувала, як невблаганно спливає кожна хвилина. Знову почула брязкіт металу, схожий на бляшанку, прип’яту до собачого хвоста, і раптом впізнала цей звук. І мене затопила хвиля відчайдушної радості.

– Прошу! Це важливо! – тепер голос став по-дитячому писклявим, у ньому бриніла надія на порятунок, а сама я ладна була розридатися, з-під повік виривався жар, а в горлі застряг клубок. – Якщо не залишишся, я все розповім! Все! Розповім все!

Він нетерпляче кивнув.

– П’ять хвилин. Ні хвилини довше.

Мої