П'ять четвертинок апельсина - Джоан Харріс

– Усе свого часу, діти мої, – зауважив він. – Як я й сказав, прийшов час вшанувати Господа Бога нашого та обрати королеву врожаю, дівчинку від дванадцяти до вісімнадцяти років, яка керуватиме нашим святкуванням і носитиме корону з ячменю…

Його перервали десятки голосів, що викрикували різні імена, деякі з яких було не розібрати. Рафаель заволав: «Аньєс Петі!», й Аньєс, якій було добряче за тридцять, почервоніла від радісного замішання і на якийсь час стала красунькою.

– Мірей Дюпре!

– Колетт Ґодін!

Жінки, чиї імена викрикували, цілували своїх чоловіків та вдавали обурення від компліменту.

– Мішель Петі!

То була достобіса віддана мама Мішель.

– Жоржетт Леметр!

То Анрі висунув кандидатуру своєї дев’яносторічної бабусі й широко всміхався з власного жарту.

Декілька молодих людей підтримали Жаннет Креспін, і вона затулила руками немилосердно розчервоніле обличчя. І тут Поль, що весь цей час мовчки стояв біля мене, зробив крок уперед.

– Рен-Клод Дартижан! – голосно, без заїкання вигукнув він, і його голос звучав як голос дорослого чоловіка, дуже несхожий на його звичне повільне й непевне мимрення.

– Рен-Клод Дартижан! – повторив він, і люди стали обертатись на нього, здивовано перешіптуючись.

– Рен-Клод Дартижан! – знову крикнув він і вирушив через площу просто до оторопілої Ренетт, тримаючи намисто з райських яблучок. – Ось. Це тобі, – сказав він уже тихіше, та все ж без заїкання, і надів намисто на шию Ренетт.

Маленькі жовтогарячі плоди виблискували у світлі жовтневого сонця.

– Рен-Клод Дартижан! – учетверте проголосив він, тоді взяв Ренетт за руку й підвів до солом’яного трону. Отець Фроман мовчав, на його губах грала ніякова усмішка, але він дозволив Полеві увінчати голову Ренетт ячмінною короною.

– Дуже гарно, – лагідно сказав священик. – Дуже гарно.

Потім, уже голосніше, сповістив:

– Отже, я проголошую Рен-Клод Дартижан цьогорічною королевою врожаю!

Мабуть, через нетерплячку, викликану думками про сидр і вино, що чекали на гультяїв. Може, з подиву від того, що бідолашний малий Поль Ур’я вперше в житті заговорив без заїкання. Або ж завдяки вигляду Ренетт, яка велично сиділа на троні й усміхалась червоними, як вишні, губами, а її волосся, осяяне сонцем, нагадувало німб. Хай там як, але більшість селян зааплодували. Декілька навіть підбадьорили її схвальними вигуками й викрикнули її ім’я – то були лише чоловіки, і серед них я помітила навіть Рафаеля і Жульєна Ланісена, які в ту ніч були в «Поганій репутації». Втім, кілька жінок утримались від оплесків. Таких виявилось небагато, так, жменька, але достатньо. Наприклад, мати Мішель і злоязикі пліткарки Марта Ґодін та Ізабель Рамонден. Та все ж вони були не в більшості, і хоч дехто мав збентежений вигляд, усі підтримали натовп. Хтось навіть аплодував, коли Ренетт кидала учням недільної школи квіти та фрукти зі свого кошика. Коли я повернулася, щоб пропхатися крізь юрбу назад, краєм ока я побачила матір – і вклякла. Мене здивував незвичний вираз її обличчя – ніжний, теплий, її щоки розрум’янились, а очі блищали майже так само яскраво, як і на весільному фото. Шарф сповз із голови, коли вона ледь не біжучи прямувала до Ренетт. Гадаю, я єдина, хто це бачив. Усі інші дивились на мою сестру. Навіть Поль витріщався на неї зі свого місця біля фонтана, на його обличчя повернувся звичний недоумкуватий вираз, ніби нікуди й не зникав. Щось перевернулось усередині мене. Очі так несподівано запекли, що спочатку мені здалося, що то якась комаха – оса абощо – вжалила повіко.

Я впустила булочку, яку намагалась жувати, і намірилась непомітно піти. На мене ж чекав Томас. Раптом мені стало дуже важливо вірити, що Томас справді на мене чекає. Томас, який любить мене. Томас, тільки Томас, назавжди. На мить я озирнулась, щоб закарбувати в пам’яті той момент. Моя сестра – королева врожаю, найкрасивіша королева врожаю з усіх – в одній руці тримає кукурудзяне бадилля, а в іншій – круглий яскравий плід, який поклав їй отець Фроман, вони дивляться одне одному в очі, він мило й наївно усміхається, поряд опиняється мати, усмішка сповзає з її сяючого обличчя, і вона несподівано відсахується. Її голос долітає до мене крізь гудіння веселої юрби: Що це? На бога, що це? Хто тобі це дав? Я збагнула, що то не яблуко і навіть не гранат. Призом королеві врожаю був апельсин.

Я втекла, поки ніхто не звертав на мене уваги. Я щодуху бігла до річки, невидима оса досі щипала очі, а думки геть змішалися. Мені повсякчас потрібно було зупинятися, щоб втамувати спазми, які скручували шлунок, – вони нагадували сміх, але від них щоразу бризкали сльози. Це ж треба, апельсин! Його дбайливо зберігали для особливої нагоди, загорнули в папіросний папір для королеви врожаю, аж тут нагодилась моя мати… Сміх обпікав зсередини, мов кислота, насилаючи на мене гострий біль, від якого я качалась по землі та смикалась, мов риба на гачку. Вираз материного обличчя смішив мене до знемоги, варто було лиш пригадати його: гордість одразу змінилась на страх – ні, жах, – коли вона побачила однісінький апельсинчик. У проміжках між спазмами я стрімголов мчала, вираховуючи, що хвилин десять знадобиться мені, щоб дістатися до Спостережного Пункту, плюс час, що ми простирчали біля фонтана – може, хвилин зо двадцять, – і захлиналась від страху, що Томас міг уже й піти.

Цього разу я його попрошу, пообіцяла я собі. Цього разу попрошу його взяти мене з собою, куди б він не прямував, чи то назад до Німеччини, чи то до лісу, у довічні біга, куди завгодно, лише він і я… я… Поки бігла, я молилась Старій Мамі, і тернові колючки впивалися в голі ноги, та я на це не зважала. Благаю, Томасе. Благаю. Тільки ти. Назавжди.

На цьому шаленому бігу мені ніхто не трапився. Усі були на святкуванні. Коли я добігла до Стоячих Каменюк, я вигукнула його ім’я хриплим, як у чайки, голосом, а у відповідь почула тільки оксамитову річкову тишу.

Невже він уже пішов?

– Томасе! Томасе! – я охрипла від сміху, охрипла від страху. – Томасе! Томасе!

Він з’явився так зненацька, що я й не помітила, звідки. Вислизнув із кущів, однією рукою стиснув талію, а іншою затулив мені рота. Спочатку я його не впізнала – обличчя було якесь темне – і почала несамовито пручатись, намагаючись вкусити його за руку й видаючи якісь пташині звуки.

–