П'ять четвертинок апельсина - Джоан Харріс
Інші тим часом складали багаття та в’язали у жмути пшеницю. Діти збирали залишки між рядами, щоб ані зернинки не пропало дарма. Ми ж знаходили останні яблука з тих, які не пошкодили оси, і складали їх у підвал на підносах, кожне яблучко клали окремо, щоб інші не заразились гнилизною від якогось одного. Зносили кошики з овочами до погреба й пересипали їх сухою землею. Мати навіть напекла фірмових хлібин і спродала їх в Анже, бо в Ле-Лавезі попит на її випічку був невеликий. Я пам’ятаю, як ми завантажили візочок хлібинами й пирогами, як сонце виблискувало на глянцевих, ніби полірований дуб, скоринках хлібинок у формі жолудів, їжачків і веселих фізіономій.
Дехто з дітей відмовлявся з нами розмовляти. Якось із зарості тамариску хтось обкидав грудками землі Кас-сі та Ренетт, коли вони йшли до школи. З наближенням важливого дня дівчата стали критично придивлятися одна до одної, особливо ретельно розчісувати волосся та вмиватися вівсяним борошном, адже під час святкування одну з них оберуть королевою врожаю, вона надіне корону з ячменю й триматиме в руках дзбаник вина. Мені це було взагалі нецікаво. З коротким прямим волоссям і жаб’ячим личком мені ніколи не світило стати королевою врожаю. До того ж без Томаса геть усе втрачало сенс. Я роздумувала, чи побачу його знову. Сиділа біля Луари з моїми пастками та вудкою і чекала. І чомусь вірила, що коли я впіймаю ту щуку, Томас повернеться.
10
Ранок того святкового дня був холодним і сонячним, з притаманним жовтню відблиском жаристого вугілля. Минулої ночі мати очей не стулила: скоріше з впертості, аніж з любові до традицій вона пекла пряники й темні гречані млинці, варила ожинове варення. Усе це вона запакувала в кошики і дала нам на продаж. Я й не планувала йти на ярмарок. Натомість я видоїла козу, поробила свої недільні хатні справи та вирушила до річки. Напередодні я змайструвала особливо хитромудру пастку: скріпила дротяною сіткою два ящики й банки з-під мастила, поклала всередину приманку – шматочки риби – і встановила її біля самого берега. Тож час був її перевірити. З вітром до мене долітав запах покошеної трави й дим перших осінніх багать, і цей аромат був щемким, дуже давнім нагадуванням про щасливіші часи. Я відчувала себе такою старою, плентаючись луарськими кукурудзяними полями. Мені здавалося, що я вже так довго живу на світі.
Біля Стоячих Каменюк я побачила Поля. Він наче й не здивувався, помітивши мене, – на секунду відірвав погляд від свого вудилища та знову зосередив усю увагу на корковому поплавку.
– Ти що, не ї-їдеш на ярмарок? – спитав він.
Я похитала головою. Раптом я зрозуміла, що ми не бачились відтоді, як мати нагнала його з нашого дому, і відчула докір сумління за те, що так швидко забула старого друга. Можливо, через те я й присіла біля нього. Звісно, не тому, що шукала компанії, – навпаки, мене душила гостра потреба в самотності.
– Я т-теж не поїду.
Того ранку він був якимсь понурим і кислим. Зосереджено втуплені очі, насуплені брови – такий на диво дорослий вираз обличчя.
– Усі ці ідіоти н-нап’ються і г-гопцюватимуть. Кому воно треба?
– Точно не мені, – я зачаровано дивилась на маленькі вири на поверхні річки. – Я перевірю пастки, а потім, мабуть, спробую дістатися великої відмілини. Кассі казав, туди інколи запливають щуки.
Поль якось цинічно на мене поглянув.
– Т-тобі ніколи її не впіймати, – бовкнув він.
– Чому?
– Не в-впіймаєш, от і все, – він стенув плечима.
Якийсь час ми пліч-о-пліч рибалили, сонце поволі гріло нам спини, а жовто-червоні листочки неквапом падали в блискучу річкову воду. Через поля до нас долинув звук церковних дзвонів, що означав кінець меси. Свято врожаю мало розпочатися за десять хвилин.
– А інші йдуть? – Поль витяг з-за щоки черв’яка та спритно насадив його на гачок.
– Мені байдуже, – знизала я плечима.
У тиші, що запала між нами, я почула, як в Поля забурчав живіт.
– Голодний?
– Ні.
І от тоді я його й почула. Ясний, як день, спочатку ледь розпізнаваний, але все чіткіший, як дзижчання оси, як шум крові у скронях після швидкої пробіжки полями. Звук мотоцикла.
Мене раптом охопила паніка. Не можна, щоб його бачив Поль. Якщо це Томас, я маю бути сама. І в моєму зболілому серці раптом кольнуло від радості, бо щось впевнено підказало мені, що це був Томас.
Томас.
– Може, варто й заглянути туди, – промовила я з удаваною байдужістю.
Поль пробурчав щось незрозуміле.
– Там будуть пряники, – спокушала я його. – І печена картопля, і смажена кукурудза… і пироги… і ковбаски на вугіллях…
Я почула, як його шлунок забурчав ще голосніше.
– Ми могли б пролізти туди й пригоститися, – запропонувала я.
Мовчання.
– Там будуть Кассі та Ренетт.
Принаймні я сподівалася, що вони там будуть. Я розраховувала, що їхня присутність дозволить мені швидше здихатися Поля й повернутись до Томаса. Від самої думки про його близькість – нестерпної гарячої радості, яка сповнювала мене від очікування зустрічі з ним – земля палала під ногами.
– І-і в-вона там буде? – у його голосі бриніла ненависть, яка за інших обставин дуже би мене здивувала. – Тобто твоя м-м-м-м… – він докладав усіх зусиль, щоб вимовити. – Твоя м-м-м-м…
Я похитала головою.
– Не кажи так, – різко перебила я його, хоч і не хотіла бути грубою. – Полю, мене бісить, коли ти так робиш.
Поль байдуже кивнув. Тепер я дуже добре чула звук мотоцикла, він був десь за милю чи дві звідси. Я так стиснула кулаки, що нігті впилися мені в долоні.
– Тобто, – м’якше промовила я, – це ж нічого не означає. Вона просто не розуміє, от і все.
– В-вона т-там б-буде? – наполягав Поль.
Я похитала головою.
– Ні, – збрехала я. – Вона сказала, що краще почистить сьогодні козятник.
Поль кивнув.
– Тоді гаразд.
11
Томас міг чекати біля Спостережного Пункту