П'ять четвертинок апельсина - Джоан Харріс

«нациська шльондра» поновлювався на курнику більшими та яскравішими літерами щоразу, як ми його зафарбовували), підживлювані материним небажанням визнати чи спростувати плітки, разом із розповідями про її походи до «Ля Реп» переходили із вуст в уста і тільки загострювали підозри. Того року свято врожаю для родини Дартижан було безрадісним.

Інші тим часом складали багаття та в’язали у жмути пшеницю. Діти збирали залишки між рядами, щоб ані зернинки не пропало дарма. Ми ж знаходили останні яблука з тих, які не пошкодили оси, і складали їх у підвал на підносах, кожне яблучко клали окремо, щоб інші не заразились гнилизною від якогось одного. Зносили кошики з овочами до погреба й пересипали їх сухою землею. Мати навіть напекла фірмових хлібин і спродала їх в Анже, бо в Ле-Лавезі попит на її випічку був невеликий. Я пам’ятаю, як ми завантажили візочок хлібинами й пирогами, як сонце виблискувало на глянцевих, ніби полірований дуб, скоринках хлібинок у формі жолудів, їжачків і веселих фізіономій.

Дехто з дітей відмовлявся з нами розмовляти. Якось із зарості тамариску хтось обкидав грудками землі Кас-сі та Ренетт, коли вони йшли до школи. З наближенням важливого дня дівчата стали критично придивлятися одна до одної, особливо ретельно розчісувати волосся та вмиватися вівсяним борошном, адже під час святкування одну з них оберуть королевою врожаю, вона надіне корону з ячменю й триматиме в руках дзбаник вина. Мені це було взагалі нецікаво. З коротким прямим волоссям і жаб’ячим личком мені ніколи не світило стати королевою врожаю. До того ж без Томаса геть усе втрачало сенс. Я роздумувала, чи побачу його знову. Сиділа біля Луари з моїми пастками та вудкою і чекала. І чомусь вірила, що коли я впіймаю ту щуку, Томас повернеться.

10

Ранок того святкового дня був холодним і сонячним, з притаманним жовтню відблиском жаристого вугілля. Минулої ночі мати очей не стулила: скоріше з впертості, аніж з любові до традицій вона пекла пряники й темні гречані млинці, варила ожинове варення. Усе це вона запакувала в кошики і дала нам на продаж. Я й не планувала йти на ярмарок. Натомість я видоїла козу, поробила свої недільні хатні справи та вирушила до річки. Напередодні я змайструвала особливо хитромудру пастку: скріпила дротяною сіткою два ящики й банки з-під мастила, поклала всередину приманку – шматочки риби – і встановила її біля самого берега. Тож час був її перевірити. З вітром до мене долітав запах покошеної трави й дим перших осінніх багать, і цей аромат був щемким, дуже давнім нагадуванням про щасливіші часи. Я відчувала себе такою старою, плентаючись луарськими кукурудзяними полями. Мені здавалося, що я вже так довго живу на світі.

Біля Стоячих Каменюк я побачила Поля. Він наче й не здивувався, помітивши мене, – на секунду відірвав погляд від свого вудилища та знову зосередив усю увагу на корковому поплавку.

– Ти що, не ї-їдеш на ярмарок? – спитав він.

Я похитала головою. Раптом я зрозуміла, що ми не бачились відтоді, як мати нагнала його з нашого дому, і відчула докір сумління за те, що так швидко забула старого друга. Можливо, через те я й присіла біля нього. Звісно, не тому, що шукала компанії, – навпаки, мене душила гостра потреба в самотності.

– Я т-теж не поїду.

Того ранку він був якимсь понурим і кислим. Зосереджено втуплені очі, насуплені брови – такий на диво дорослий вираз обличчя.

– Усі ці ідіоти н-нап’ються і г-гопцюватимуть. Кому воно треба?

– Точно не мені, – я зачаровано дивилась на маленькі вири на поверхні річки. – Я перевірю пастки, а потім, мабуть, спробую дістатися великої відмілини. Кассі казав, туди інколи запливають щуки.

Поль якось цинічно на мене поглянув.

– Т-тобі ніколи її не впіймати, – бовкнув він.

– Чому?

– Не в-впіймаєш, от і все, – він стенув плечима.

Якийсь час ми пліч-о-пліч рибалили, сонце поволі гріло нам спини, а жовто-червоні листочки неквапом падали в блискучу річкову воду. Через поля до нас долинув звук церковних дзвонів, що означав кінець меси. Свято врожаю мало розпочатися за десять хвилин.

– А інші йдуть? – Поль витяг з-за щоки черв’яка та спритно насадив його на гачок.

– Мені байдуже, – знизала я плечима.

У тиші, що запала між нами, я почула, як в Поля забурчав живіт.

– Голодний?

– Ні.

І от тоді я його й почула. Ясний, як день, спочатку ледь розпізнаваний, але все чіткіший, як дзижчання оси, як шум крові у скронях після швидкої пробіжки полями. Звук мотоцикла.

Мене раптом охопила паніка. Не можна, щоб його бачив Поль. Якщо це Томас, я маю бути сама. І в моєму зболілому серці раптом кольнуло від радості, бо щось впевнено підказало мені, що це був Томас.

Томас.

– Може, варто й заглянути туди, – промовила я з удаваною байдужістю.

Поль пробурчав щось незрозуміле.

– Там будуть пряники, – спокушала я його. – І печена картопля, і смажена кукурудза… і пироги… і ковбаски на вугіллях…

Я почула, як його шлунок забурчав ще голосніше.

– Ми могли б пролізти туди й пригоститися, – запропонувала я.

Мовчання.

– Там будуть Кассі та Ренетт.

Принаймні я сподівалася, що вони там будуть. Я розраховувала, що їхня присутність дозволить мені швидше здихатися Поля й повернутись до Томаса. Від самої думки про його близькість – нестерпної гарячої радості, яка сповнювала мене від очікування зустрічі з ним – земля палала під ногами.

– І-і в-вона там буде? – у його голосі бриніла ненависть, яка за інших обставин дуже би мене здивувала. – Тобто твоя м-м-м-м… – він докладав усіх зусиль, щоб вимовити. – Твоя м-м-м-м…

Я похитала головою.

– Не кажи так, – різко перебила я його, хоч і не хотіла бути грубою. – Полю, мене бісить, коли ти так робиш.

Поль байдуже кивнув. Тепер я дуже добре чула звук мотоцикла, він був десь за милю чи дві звідси. Я так стиснула кулаки, що нігті впилися мені в долоні.

– Тобто, – м’якше промовила я, – це ж нічого не означає. Вона просто не розуміє, от і все.

– В-вона т-там б-буде? – наполягав Поль.

Я похитала головою.

– Ні, – збрехала я. – Вона сказала, що краще почистить сьогодні козятник.

Поль кивнув.

– Тоді гаразд.

11

Томас міг чекати біля Спостережного Пункту