П'ять четвертинок апельсина - Джоан Харріс
Він говорив спокійно та задумливо.
– Ти дуже на неї схожа, сама знаєш. Та від цієї схожості тобі й іншим тільки клопіт.
У відповідь я сказала щось різке й вирішила не дивитись на нього.
– Усіх відігнала своєю впертістю, – вів своє Поль. – Не розуміла, що варто лише сказати – і кожен їй би допоміг. Але вона ніколи нічого не казала. Жодній живій душі.
– Гадаю, вона не могла, – глухо кинула я. – Про деякі речі говорити не можна. Просто… не можна.
– Подивись на мене, – сказав Поль.
В останніх західних променях його обличчя порожевіло і, попри зморшки й прокурені вуса, було молодим і рум’яним. Небо над ним було криваво-червоне, оздоблене хмаринками.
– Настає час, коли хтось має сказати, – слушно зауважив він. – Я весь цей час недарма читав альбом твоєї матері, і що б ти там собі не думала, я не такий телепень, яким можу здатися.
– Пробач, – вичавила я. – Не хотіла тебе образити.
Поль безапеляційно покрутив головою.
– Я знаю. Я не такий розумний, як ти чи Кассі, та здається мені, що розумний тут швидше розгубиться.
Він усміхнувся й постукав себе по скроні зігнутим пальцем.
– Надто багато всього відбувається, – лагідно промовив він. – Аж занадто.
Я здивовано глипнула на нього.
– Бачиш, болить не від правди, – продовжував він. – Якби вона знала це, нічого б не сталося. Якби вона попросила про допомогу, а не вперто чинила по-своєму, як і завжди…
– Ні, – стиха промовила я. – Ти не розумієш. Вона ніколи не знала, як усе було насправді. А якщо й знала, то приховувала це навіть від самої себе. Заради нас. Заради мене…
Тут мені перехопило горло, і зі шлунка нагору піднявся, викликаючи судоми, знайомий кислий присмак.
– Не вона мала розкрити правду. То ми… я повинна була зробити.
Я болісно ковтнула повітря.
– Тільки я знала цю історію до кінця. Тільки мені варто було зібратися з духом…
Я запнулась і знову стала його розглядати. Ця мила і тужлива усмішка. Ці похилені плечі, як у мула, що терпляче й спокійно носив тяжкі вантажі. Як сильно я йому заздрила. Як сильно я його хотіла.
– У тебе вистачає духу, – запевнив мене Поль. – І завжди вистачало.
Ми втупились одне в одного. Між нами запала тиша.
– Гаразд, – проказала я. – Відпусти його.
– Ти впевнена? Наркота, яку Луїс знайшов у його кишені…
Попри сухість у роті, я несподівано для себе безтурботно розсміялась.
– Ми обоє чудово знаємо, що не було там ніяких наркотиків. Це просто невинна фальшивка, яку ти підкинув, коли нишпорив у нього в кишенях.
Дивлячись на його спантеличену мармизу, я знову розреготалась.
– Спритні пальці, Полю, вправні руки. Гадаєш, ти один тут вмієш робити правильні висновки?
Поль кивнув.
– То що ти робитимеш? – спитав він. – Коли він розпатякає все Янніку і Лорі…
Я похитала головою.
– Нехай розказує, – зронила я.
І відчувала дивну легкість, так легко мені ніколи не було – ніби пушинка на воді. Зсередини мене проривався сміх, шалений сміх людини, яка ладна пустити за вітром усе, що має.
Я сунула руку в кишеню фартуха й дістала паперову смужечку з номером телефону.
Потім, схаменувшись, полізла по телефонну книжку. Покопавшись у ній хвильку, знайшла потрібну сторінку.
– Гадаю, тепер я знаю, що мені робити, – сказала я.
9
Клафуті з яблук і кураги. Перебийте яйця й борошно разом із цукром і розтопленим маслом до густої кремоподібної консистенції. Продовжуючи збивати, потроху додавайте молоко. Має вийти рідке тісто. Добряче змастіть форму маслом і покладіть до тіста порізані фрукти. Додайте корицю і гвоздику, поставте в духовку на середню температуру. Коли пиріг почне підніматись, посипте зверху коричневим цукром і змастіть маслом. Випікайте доти, доки верхівка не затвердіє і не стане хрусткою.
Врожай був мізерним. Посуха, а потім руйнівні дощі зробили свою справу. Ми всі, навіть мати, зазвичай із нетерпінням чекали щорічного свята врожаю. Вона пекла свої особливі пироги, виставляла на підвіконнях миски з фруктами й овочами і виробляла з тіста всілякі дивні штуки – сніп пшениці, рибу, кошик яблук, – щоб спродати на ярмарку в Анже.
Ярмарок завжди відбувався в кінці жовтня, і в цей день учні недільної школи купчилися навколо фонтана (що був по-язичницьки прикрашений квітами, фруктами, кукурудзяними вінками й ліхтариками, вирізаними з фарбованих гарбузиків). Усі виряджалися в найкращий одяг, запалювали свічки й співали. Служба потім продовжувалась у церкві, вівтар драпували зеленою і золотавою тканиною, а гімни, що луною відбивалися на площі, де ми слухали їх, зачудовані принадою забороненого, розповідали про відбір обраних та спалення полови.[48] Ми завжди чекали завершення меси і приєднувались до святкувань разом з усіма, поки кюре сповідав охочих у церкві, а в спустошених полях палили врожайне багаття.
Саме тоді й починався ярмарок. Свято врожаю – з боротьбою, бігом наввипередки та всілякими змаганнями: з танців, зі збору яблук, з поїдання млинців, гусячих перегонів. Переможців і невдах пригощали пряниками й сидром. Біля фонтана продавали різні домашні вироби, а на жовтогарячому кріслі тронувала королева врожаю, яка засипала перехожих квітами.
Та цього року ми якось прогледіли його прихід. Раніше ми чекали цього свята навіть більше, ніж Різдва, бо подарунків тоді було мало, та й грудень – не надто вдалий місяць для святкування. Скороминущий і соковито-солодкий жовтень, із червонувато-золотавим відблиском, ранніми заморозками й блискучим листям – то зовсім інша річ: чарівний час, останній радісний виклик прийдешнім холодам. В інші роки ми заздалегідь складали під навісом гілля й опале листя, намиста райських яблучок і мішки з горіхами чекали свого часу, наш найкращий одяг був випрасуваний, а черевики напуцовані для танців. Ми також могли влаштувати святкування біля Спостережного Пункту (прикрашали вінками Стовп Скарбів і пускали по брунатній луарській воді головки червоних квітів), різали й сушили в духовці яблука та груші, по дому розвішували на щастя гірлянди з кукурудзи та ляльок з кукурудзяного бадилля, вигадували розіграші й нетерпляче потирали животи.
Але того року все було інакше. Спочатку нам зіпсував настрій кислий присмак подій у «Поганій репутації», а згодом пішли листи, чутки, написи на стінах, перешіптування за нашими спинами і ввічливе мовчання в обличчя. Усі вирішили, що не буває диму без вогню. Обвинувачення (напис
