Дух часу - Наталя Кобринська

— А тато де був?

— Ніхто не знає, де подівся. Пан маму взяв до двора, а його нагнав за те, що не хотів робити панщини; та й він десь пішов світами.

Тетяна задумалася, уперла очі у корч скоруха, а діти надармо чекали, щоби вона їм іще оповіла що більше.

— А мамі добре було у дворі? — розпитували дальше.

Тетяна засміялася гірко.

— Чи добре? Колись мало бути добре; але потому дуже зле було, й моїй мамі очі не висихали з сліз.

— А вона ще й тепер там є? — запитав Славко.

— Де, де, де! Коли-то вже моєї мами на світі нема! Вже давно тіло з костей обпало.

— А ви чому не лишилися у дворі?

— Лишилася була, та недовго; як мама умерла, а сестра віддалась, я була ще якийсь час у дворі, потому мене нагнали.

— А за що вас нагнали?

Лице Тетяни скорчив якийсь глибокий прикрий біль, але вона нічого не відповіла.

— Може, ви не хотіли панщини робити так, як ваш тато?

— Кажу, що тоді вже не було панщини.

— Але ви її запам’ятали?

— Лиш стілько, що вам казала. Та й те ще пам’ятаю, що все чула, як говорили, що люде не мають уже панові робити, що давно задармо робили, а він і їсти не давав, а тепер мусить за роботу платити і їсти давати, як згодиться на харч.

— Може, вам не хотів пан платити? — запитав Ромко знов з упертою цікавістю дитини.

— Ей, що вам про те розповідати! — відповіла неохотно Тетяна. — Вже пізно; ходіть додому, бо пізнійше буде холодно.

Діти повставали. Тетяна зачала їх збирати у тепле одіне.

Пастухи схопились і собі, щоби гнати худібку до села.

Діти по такій довгій прогулці смачно заснули, та лиш у сні роїлись їм по головках ліси, цвіти, сіножаті, сиві зазулі, чорти, козаки, татаре та людська недоля.

Триугольна, маленька студентська кімнатка з вікном на подвір’є.

Прибране її не пишне. Найпочеснійше місце займала піч, що, мабуть, не конче сповняла свої обов’язки й не проганяла вогкого холоду в маленькому просторі. Друге почесне місце, а може, й почесніше, як піч, займала жовта політерована постіль. Недалеко від постелі стояв невеличкий столик, а при нім одно крісло зі зломаним поручем. Другий кут меблювали прибиті на стіні шараги, на яких висіло кілька штук мужеської одежі, під ними містився невеличкий, ще давньої дати куферочок. Дальше стояв перевернений самовар, а скрізь по підлозі валялися недогарки цигарів. На столі лежали книжки й валялися коробки з аптекарськими етикетами. Під скриптами студентських еляборатів визирала замкнена в футлярі цитра, наглядний доказ артистичних поривів властителя і пана всего того добра, Дениса М., слухача першого року прав[35].

Тепер лежав він у постелі. На єго молодім лиці чорнів недавній ще пухкий вусок, чорне волосе спадало на гладке чоло, а з-під темних бров блищали великі сиві очі.

Він був якийсь маркітний. Хатній холод давався єму очевидки взнаки, бо від часу до часу обтулював коло себе покривало і якось гнівно споглядав на піч, що в німім маєстаті ніби оправдувалася перед ним.

«Я не винна тому, мій милий, не я причиною холоду; функції мойого організму зовсім нормальні, лиш недостаток відповідної поживи ставляє мене в такім фальшивім світлі».

Єго погляд понісся дальше по хаті і спочив на невеликім образі в золотих, протертих рамах, що висів проти його постелі, а потому ліниво упав на фрамугу вікна, на коробки з аптекарською етикетою.

— Проклята баба! — буркнув злісно. — Ще ті коробки поклала так далеко, що годі зажити ліки.

Сягнув машинально рукою під подушку, де звичайно клав годинник, але рука його впала, а лице ще більше насупилося. Той приятель опускав його вже не раз, але тепер мусив розстатися з ним на довший час для тих клятих коробочок.

Ніколи не був він великим приклонником моди, а навіть противний був йому той світ, що моді кланяється, але тут «інфлуенція», така модна слабість, всадила його на тиждень у постіль, і хоч йому було тепер легше, то лікар казав ще якийсь час лежати.

Денис став надслухувати, чи не вчує»кого руху коло своїх дверей, але там було тихо.

Мусить уже бути коло дев’ятої години, — подумав, так якось говорило йому прочуте, з якого зробив для себе як би якуёь спеціальність. Часто казав товаришам трібуватися у відгадуваню годин і ніколи майже не помилився. Може бути, що те прочуване виробилось у нього якраз, через часте розставанє з любим приятелем, бо тогді він думав більше про нього, більше чув потребу його товариства, як коли мав його при собі.

Врешті почувся шелест, і увійшла вже немолода жінка з коротенькими полінцями на одній руці.

— Чого ж ви так пізно приходите, Миколаєва? Таж то вже десь дев’ята година!

— Але що паничеві сниться? Та то ледве восьма, а хоч би й дев’ята була, то я скорше не могла прийти. Кожда біда припирає до сторожа, закликали його до суду на якийсь термін за свідка, а я мусила всюди позамітати й обслужити тих панів, що він обслуговує: добре, що я найшла час і тепер прийти.

Під час тої бесіди Миколаєва стала розкладати огонь у печі.

— Се шкода роботи, від тих полін не буде тепла, — сказав Денис.

— Більше грошей, більше полін, а ви за п’ять крейцарів хочете мати в хаті тепло?

Молодий чоловік замовк, а коли Миколаєва вже відходила, просив її, щоби подала йому з вікна ліки, що