Дух часу - Наталя Кобринська

се називають сльози зазулі.

— А де ж ті сльози?

— А от ті чорні капанки по листках!

Діти стали приглядатися цвітці, що дійсно була покапана чорними капками, ніби дрібненькими сльозами.

— Ку-ку! ку-ку! — відозвалось якраз за ними, гейби навмисне кукане зазулі.

— Зазуля, зазуля кує! — скричали діти.

— Так пізно, а вона ще кує! — здивувалася Тетяна.

— Або чому не мала би кувати? Та тепер уже літо!

— Вона кує лиш до Івана, а потому вже хіба лиш часом десь у темних лісах обізвеся.

— А чому ж вона не кує вже тоді?

— Так уже дав їй бог.

— А вам хто казав, що вона ще кує?

— Люде; та й у одній пісні співаєся:

Ой кувала зазуленька своїм голосочком, Аж поки ся не вдавила житнім колосочком.

Ольга мало що чула з допитів братчиків; вона спустила головку і пильно призиралася багровій цвітці.

«Чому се сльози зазулі? Чого вона плакала? Чому сльози падали на сю цвітку?» крутилось їй по головці.

— Тетяно, скажіть, чому се сльози зазулі називався? — питала, перебиваючи пісню.

— То так мати плакала за донькою.

— А може, за матір’ю? Ви казали на Петришиних доньок, що так плачуть, гейби зазулі кували.

— Про зазулі розповідають усяко. Одні розповідають, що мати віддавала доньку та й наказувала, щоби сім літ не вертала до неї. Другі кажуть, що якась дівчина сиділа при вікні та й кувала; мати казала, щоби не кувала, а вона не слухала та й все своє «ку-ку» та й «ку-ку». Мати розсердилася та й закляла: «Аби-сь кувала до кінця віку!» Дівчина лиш крильми збила у вікно та й вилетіла сивою зазулею.

— А пісня є така, Тетяно?

— Такої пісні я не знаю.

— Але за доньку, що мама не казала вертати, є пісня; правда, Тетяно? Ви знаєте ту пісню: «Мене мати віддавала та й наказувала», правда, що так? Ану, співаймо всі разом:

— Хай буде: співаймо!

Мене мати віддавала та й наказувала: — Щоби-сь, доню, хоч сім років в мене не бувала! Коли ж бо я молоденька і рік не втерпіла І сивою зазулькою у рік прилетіла. Прилетіла на подвір’є та й взяла кувати, Аж ся взяли калинові луги розвивати. Вийшла мати із хаточки, зачала плакати: — Як ти сива зазулечка, лети в ліс кувати; Як ти моя дитиночка, прошу тя до хати!

Пастухи, що недалеко пасли, полишали худібку і стали підходити до веселих співаків. Старші діти раді були тому і хотіли ще інших пісень співати; але малий Славко забаг їсти.

Посідали під горбок. Тетяна витягнула з кошика їду, взяла собі кусник бундза, решту пороздавала пастухам.

— Іди-но та принеси води напитися! — сказала потім до одного з пастухів і подала йому склянку.

Хлопець побіг охочо до керниці, що гейби зеркало блищала серед зеленої трави і лялася тонкою струєю по дрібних камінчиках. Діти побігли за хлопчиком, а напившись по черзі води, почали знов просити Тетяну, щоби співала з ними.

— А якої хочете?

— Про орла! — сказав Ромко.

— Ні, не про орла, про паву! — напирала Ольга.

— Або про Саву! — піддав Костуньо.

— Про Саву, про Саву!

Всі знали пісню про Саву. І знов залунало полем, ще голоснійше ніж перше, бо й пастухи знали пісню про Саву, співали:

Сидить Сава конець стола, дрібне листе пише, А Савиха молоденька дитину колише. Сидить Сава конець стола, листе розгортає, А Савиха молоденька дитині співає. Сидить Сава конець стола в пана на обіді, Ні він чував, ні він гадав в своїй тяжкій біді. «Піди, слуго вірнесенький, уточи ми пива, Най ся нап’ю за здоров’є та до свого сина. Іди, слуго вірнесенький, уточи горівки, Най ся нап’ю за здоров’є до своєї жінки». Його слуга вірнесенький у темній пивниці, Вісім тисяч козаченьків у його світлиці. — Та день добрий, пане Саво! Як же ти ся маєш? Іздалека гості маєш, чим же їх вітаєш? — Вітав би-м вас медом-вином! — Не будемо пити; Ми ся хочем, пане Саво, із тобою бити! — Ісхопився та й пан Сава до ясного меча, Злетіла му головонька та з правого плеча. — А де ж тепер, пане Саво, тебе ісховати? — Лишилася на бідоньку Савонькова мати. А де ж твої, пане Саво, та коні вороні? Під містечком Берестечком ходять у бороні. А де ж твої, пане-Саво, та ковані вози? Під містечком Берестечком заточені, в лози. А де ж твої, пане Саво, сукні та атласи? Ой забрали слуги мої жінкам на запаси.

— Що то за одні ті козаки, Тетяно? — запитав малий Славко, коли вже скінчили