Дух часу - Наталя Кобринська

На самім переді йшов панотець у церковних ризах, а за ним везли на возі збиту з дощок трумну.

— Аво, тато! — сказав Славко, показуючи пальцем на панотця. Але ніхто на те не зважав. Діти сумно дивилися на трумну, покриту кусником домашнього полотна.

З одного боку йшов чоловік померлої; а за трумною поступали три дівчини з розплетеним волосєм та голосно голосили.

— Мамо, голубочко, порадочко наша! На кого ви нас лишаєте? Хто нас рано збудить? Хто скаже, що маємо робити? Хто порадить? Хто до їди закличе? Чи ви на нас загнівалися, що забралися в остатню дорогу та ховаєтеся під землю, де сонечко не дійде, вітер не довіє, де ніякого не вчуєте голосу?

На людей находив тяжкий сум від того діточого плачу. Чоловіки йшли з понуреними головами, а жінки обтирали слези.

— Ото сирітки плачуть, ніби зазулі кують! — говорила тихо Тетяна.

Ольга притулилася до неї і захлипала, хлопчикам також збиралося на плач.

— Ходіть! Ходіть! — сказала по хвилі Тетяна, забираючи діти з собою і повела стежкою вгору.

Вузькі суголовки тягнулись поперек широких нив. Вітер потягав легко, а збіжє колисалось уже повним колосєм. Діти майже зовсім ховалися у високім збіжю та рвали межею сині блавати, червоний мак і багровий кукіль. Наперед них ішла борзо дрібним, жвавим ходом молода молодиця.

— А ви куди справилися в неділю, у поле? — питала Тетяна.

— Хлопці роблять нам шкоду у полі, а мій чоловік каже: «Йди там та подивися; як уздрять, що хтось доглядає, то будуть уже хоч трохи страху мати».

— То ваш чоловік не йде сам у поле хлопців пуджати, але вас виправляє?

— Не міг сам іти, бо він при церкві у братстві, а всі старші брати десь порозходилися, бачу на весілє пішли, а сегодня Петриху ховали, то вже він мусив послужити.

— Ох, Петриха пішла, як би її не було на світі; аби хоч старшу доньку була відвінувала!

— Старша, як старша; старша дасть собі вже раду, але тих менших буде ще якась чесати, а з-за кождого волоска кровцю пускати.

Молодиці квапно було, бо й маленька дитина дома лишилась; тож вона скоро розійшлася з Тетяною.

— Що вона се казала, Тетяно? Про якесь чесане та про кров? — питали діти.

— То є така сирітська пісня.

— А ви її знаєте, Тетяно? Ану-ко, заспівайте!

— Не можу співати; мене щось душить у горлі.

— Но, то лиш розповіжте!

Тетяна не відказувала звичайно дітям, то й тепер розповідала про сирітку: як пішла по полі блукати та матінки шукати; як здибав її господь бог і казав, щоби взяла три прути лозові і вдарила три рази по гробі матері. А коли вона взяла три прути лозові і ударила по гробі, аж чує, а мати до неї відзиваєся та й питає: «Хто то стукає на моїм гробі?» — «То я, — каже сирітка, — візьміть мене до себе!»

Але мати стала казати, щоби вона назад ішла додому, аби їй мачуха голову змила та сорочку вшила.

Сирітка не хотіла додому вертати, боялася мачухи, що заки їй сорочку вшила, то кляла: «Абись не зносила!» А коли її чесала, то за кождим волоском виступала кровця. Аж прилетіли три ангели і взяли сирітку живцем до неба. Мачуху вхопили три чорти до пекла та посадили на тисові столи, дали пити гарячої смоли, потому піднесли вгору високо і кинули у пекло глибоко.

— А чому ангели не прийшли та не сказали мачусі, щоби була для сирітки добра? — питала Ольга.

— Бо кождий чоловік повинен і без того добрим бути та другому не робити кривди.

— А Іван із Іванихою і ті люде, що в тої жінки, що ви з нею говорили, овечку беруть, чи також підуть до пекла?

— То не моя річ судити їх, — сказала Тетяна і звернула бесіду на що інше.

Доходили до Трьох лісків. Вони тягнулися здовж горбка і були поділені на три часті; від того і Три ліски називалися.

Попід лісок простерлася широкотрависта сіножать, повна цвітів. Свіжість трави манила здалека, а медовий запах цвітів наповняв повітрє. Високоногий бузько чалапав спокійно по багнистих плесах сіножаті, з повагою приставав і споглядав на компанію, що зближалася.

Вгорі кружив хижокрилий половик, піднімався високо, бив крилами, закручував щораз менші круги і пропадав в облаках.

Діти кинулись одно перед другим рвати чудові цвіти: рожеві гвоздички, лілієві дзвіночки і золотожовтий блискучий яскер.

Ромко рвав маленькі голубі цвіточки, що несміло визирали з трави, і будто би тягнули у щораз більшу траву.

— Ромку, не йди там, бо там мокро! — казала Тетяна.

— А ви як знаєте, що там мокро?

— Бо де жаб’є очко росте, там мусить бути мокро.

— То се жаб’є очко? Та воно справді визирає з трави, якби жаба з води дивилася, — дивувалися діти.

Славкові знов сподобалось низьке, мов смеречка, зілє, але і се зганила йому Тетяна.

— Тфе, не рви! То падоволос; як будеш рвати, то буде тобі волосе випадати.

— А се що за цвіти? — запитав Костуньо, подаючи їй в’язанку синьо-жовтих цвітів.

— О, се дуже ладні цвіти; се брат і сестра, вони любилися так дуже, що бог перемінив їх у одну цвітку.

— А се що таке? Ніби вовк, ніби яка звірина! Тетяно, дивіться! — кричав Костуньо, зриваючи одну цвітку з довгої китиці, обсипаної густим цвітом, що справді виглядала як би пащека якої змії, ніби голова якого розжертого звіря.

— Се ленок. Сим дівки миються, аби ладні були; але котра тим обмиєся, то сім літ не буде мати щастя.

— І се ленок, Тетяно? — питала знов Ольга, подаючи Тетяні подібну до ленку, лиш не жовту, але багрову пахучу цвітку.

— Ні,