Дух часу - Наталя Кобринська

— То. такі страшні люде! — втрутився непрошений один із пастухів.

— Козаки — страшні люде!. — засміялася Тетяна. — Що ти говориш, дурний? Козаки страшні люде? Козаки то жваві хлопці-молодці. Ти чув хіба щось коли про татарів?

— Татаре, татаре! — майже скричали діти разом. — То татаре страшні люде, Тетяно! Говоріть що про татарів; ви так багато знаєте говорити про татарів.

— Татари — то. дійсно страшні люде, — почала Тетяна. — Бувало татарів люде боялись, як огню. Коли нападали на села, то люде ховалися по лісах, по зворах та на деревах робили собі постіль. Ніхто не знав, що його чекає завтра, чи не нападуть татаре та не сплюндрують села. Бувало люде сокотяться і пильнують, як можуть; висилають сторожу з деревляними клепалами; то скоро лиш клепала заклепають, люде забирають, що можуть, ховають або лише з житєм утікають у ліси. А давно не було у нашім селі так, як тепер; давно тут, де сей лісок, були великі темні ліси, а там, де ті млаки, були такі високі трощі, що люде могли у них ховатися. З одної хати всі у трощу поховалися, лиш дитина у колисці лишилася. Татарин увійшов до хати, забирає, що може; аж дивиться, а дитина лежить у колисці та й смієся. Він нагнався зо списою, але не мав серця убити дитину зверха, підложив спису під колиску і убив її зі споду. Татаре забирали не лиш людський добиток, але й самих людей, найбільше дівчат та молодиць. Розказують, що раз усі люде, як було село, поховалися у ліс, — говорила дальше Тетяна. — Татаре йдуть у село — пустіське. Вони взялись на способи, позапрягали коні до возів, під’їхали під ліс та й стали кричати: «Іванку, Максиме! — чи як там. — Виходи, вже минула лиха рука». Одна жінка вибігла з ліса, бо гадала, що татаре вже пішли, а вони її зловили і взяли з собою. Прийшлося у рік, а може, й не в рік, чоловік тої жінки косить сіно. Дивиться, а татарин іде і везе його жінку. Він собі гадає: «Татарин один, а нас двоє». Кинувся на нього та й каже жінці, аби йому помагала. А вона каже: «Поможи, боже, хто кого переможе». Але був з ним також пес; той кинувся на татарина, та й вони два замогли його. Чоловік взяв із собою жінку, але вже не мав серця до неї.

— А ви пам’ятаєте, Тетяно, татарів?

— Ні, не пам’ятаю. Панщину трохи ще пам’ятаю, хоч мала ще тоді була; але про татарів лиш чула, що люде розповідають.

— А яка то панщина, що ви її пам’ятаєте?

— Панщина то таке, що люде робили паяам задармо, а пани ще над ними збиткувалися, замикали у темні льохи та й били, що аж кров лилась.

— А чому люде йшли їм робити?

— Бо мусили; бо таке право було, що всі.люде мали робити на пана, що був в їх селі.

— А звідки взявся один пан на стілько людей в селі? — втрутився знов до розмови один із пастухів.

Тетяна усміхнулася.

— І на се є приповідка; чи правда, не знаю.

— Ану-ко, яка? Кажіть, кажіть!

— Старі люде розповідають, що панам не дав бог прізвища. Вони зійшлися раз на великий банкет та й все один до другого: «Панє добродзєю» та «панє добродзєю». Підслухувався до них чорт та й питає: «Що ви все до себе говорите лише панє добродзєю та панє добродзєю? Як не маєте прізвища, то я вам дам!» — «Добре!» кажуть пани. Тоді він узяв велику плахту, розпростер її та й зібрав усіх панів укупу. Потому як не візьме, як не свисне ними вгору, аж порозліталися на всі сторони, по всему світу розсипалися; а котрий на що впав, то від того дістав прізвище; впав на потік, назвався Потоцький; на березу — Березовський; на комору — Коморовський; на вербу — Вербицький; як уже якому припало.

— А наш мав на корито упасти, бо зветься Коритовський, — завважав один із пастухів, а всі діти засміялися сердечно.

— Та тому-то все люде і люде, а лиш один пан у селі! — чудувалися інші пастухи.

— Чи Коритовському робили люде також панщину?

— Сему молодому вже не робили, але старому робили, чому ні!

— Ви казали раз, що ви росли у дворі, то маєте старого пана пам’ятати.

— Трошки пам’ятаю, хоч я була ще маленька. Раз, знаю, люде молотили у стодолі, а страву, що взяли з собою з дому, принесли до пекарні, аби не замерзла, бо була страшна лють тоді. Дівок у пекарні зібрала охота подивитися до горшків. Пам’ятаю як сегодня, що в однім горшку був борщ із грубими буряками, у другім якась капуста була і трохи бульб, кусень чорного хліба та й студена кулеша. Дівки взяли потроха кушати тої страви, але не могли їсти, бо була зовсім не солена. Як робітники увійшли на обід, дівки стали питати їх, як вони можуть їсти таку несолену страву. «Яку маємо, таку їмо», кажуть вони. Але страва їм не лізла в горло, то вони давай приставати до моєї мами, що була при челядній кухні, аби їм дала трохи солі. Але мама не хотіли. «Не дам, — каже, — аби не знати що. Аби мене за вас різками били?» — «А може би, сю малу до пана післати?» — каже один, показуючи на мене. «Ану, йди та скажи панові, щоби нам дав солі до страви», зачали вони мене підмовляти. «Йди та йди, він тобі нічого не скаже», додавали дівки. Що дитина знає! Кажуть іти, а я йду. Входжу до покою; пан сидить при столику та й курить люльку. Я стала коло дверей та й кажу: «Робітники просять, щоби пан дали трохи солі до страви». Пан як не скричить, як не тупне ногою: «Хто тебе післав тут? Хто підмовляє? Дам я їм солі! Як хочуть солі, хай собі принесуть із дому».

— А ваш тато також у дворі був, чи лиш мама?

— Ні, тата там не було, лиш мама, та нас дві, а та