Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа - Альфред Деблін

І Єва рішуче додала: «Ні, Франце, ми цього так не залишимо, вони тобі нерви геть попсували, ось чому ти не можеш з нами погодиться. Але на нас ти можеш покластися, нам Пумс нервів не зіпсує. Послухай краще, що Герберт каже, він обіцяє влаштувати їм таке побоїще, якого в Берліні ще не бувало». Еміль киває: «Це точно».

Франц Біберкопф дивиться поперед себе й думає: «Їхня балаканина мене не обходить. І хай би що вони робили, це також мене не обходить. Рука у мене хоч так, хоч сяк не виросте, і все було правильно, ту розбиту руку треба було відтяти, тут уже нічого не вдієш. Але й без руки — це ще не кінець світу».

І почав згадувати, як то все було: Райнгольд його зненавидів, бо він не забрав у нього тієї дівки, ось чому він викинув його з машини, а потім, у лікарні в Маґдебурзі, йому відтяли руку. Хотів бути порядним — то будь ласка, ось чим усе закінчилося. Франц лежить у ліжку, стиснув свій єдиний кулак зверху на ковдрі: ось як воно було, саме так. Що ж, побачимо, що з того вийде. Побачимо.

Франц так і не сказав, хто саме викинув його з машини під колеса. Друзі його не діймали. Вирішили, що якось принагідно він усе одно їм скаже.

Франц не в нокауті, в нокаут його просто так не послати

Банда Пумса, що купалася в грошах, зникла з Берліна. Двоє подалися в Оранієнбурґ[140], до себе на село, а Плумс поїхав на води в Альтгайде[141], полікувати астму і свій організм «свіжим мастилом змастити». Райнгольд потроху пиячив, щодня причащався кількома чарчинами шнапсу, ввійшов у смак, втягнувся, треба мати з життя деякі радощі, яким же він був телепнем, що так довго спиртного в рот не брав, усе каву та лимонад потягував — не життя, а животіння. Райнгольд устиг відкласти кілька тисяч, про те нікому не було відомо. Тепер він збирався пустити їх у хід, але ще не знав, як саме. На село, як інші, він не поїде. Райнгольд підчепив одну пишну пані, яка, очевидно, знала й кращі дні, для неї він винайняв розкішне помешкання на Нюрнберґерштрасе, там він також зможе пожити, коли йому заманеться покорчити з себе пана або доведеться перечекати лихі часи. Ось так чудово він влаштувався: має королівські хороми і, звичайно, залишив за собою стару буду з черговою дівкою, він і далі міняє їх що кілька тижнів, ніяк не позбудеться кепської звички.

Якось наприкінці травня кілька хлопців з Пумсової банди зустрілися в Берліні, завели мову й про Франца Біберкопфа. Через нього, як вони чули, ледь усю банду не накрили. Герберт Вішо налаштовує проти нас народ, мовляв, ми такі-сякі, а Біберкопф з нами взагалі не бажав мати жодних справ, буцімто ми його силою змусили до того, а потім ще й з машини викинули. А ми на це сказали, що він нас хотів виказати, а про те, щоб його хтось силував брати участь в тому ділі, про це не могло бути й мови, його ніхто б і пальцем не зачепив, але потім у нас не було іншого виходу. Отак сиділи й головами хитали, ніхто не хотів, щоб їхня банда накрилася. Опинитися самому на вулиці — в тому мало радости, особливо не пожируєш. Тож вони й надумали: слід виявити добру волю, зібрати для Франца грошей, адже він, зрештою, повівся порядно, тож треба подбати про його оздоровлення, а також відшкодувати витрати на лікування у шпиталі. Скупитися не випадає.

Але Райнгольд уперся. Цього типа треба порішити і квит. Інші, власне, не проти, але ніхто не хотів за таке братися, та хай собі живе, бідака, кому він заважає з однією рукою? А зв'яжешся з ним, то хто його зна, як усе повернеться, адже він щасливчик. Одне слово, скинулися всі гуртом, зібрали кілька сотень, лише Райнгольд нічого не дав, а ще треба, щоб хтось зголосився піти до Біберкопфа, але так, аби Герберта Вішо не було вдома.

Якось сидить собі Франц, читає «Морґенпост»[142], така собі дешева газетка, а потім взявся за «Ґрюне пост»[143], ця вже краще, вона йому найбільше до вподоби, бо там ніякої тобі політики. Він проглядає випуск за 27 листопада, о, 27 листопада — то давно діло було, ще до Різдва, тоді в нього полячка Ліна жила, цікаво, що вона зараз поробляє? У газеті писали про вінчання нового шваґра екс-кайзера, принцесі — 61 рік, а пацану — 27[144], то їй обійдеться в купу грошей, адже принцом він все одно не стане. Куленепробивні броньовані жилети для поліціянтів — що це за казки?

Раптом він почув, як Єва почала з кимось сваритися, з ким це вона свариться? О, та цей голос я знаю! Франц відчиняє двері з газетою в руці. А там Шрайбер, той, що був тоді з Пумсом.

Та що тут трапилося? Єва гукає до нього в кімнату: «Він прийшов, бо знає, що Герберта нема вдома». — «Чого тобі треба, Шрайбере, чого тобі від мене треба?» — «Та я ось кажу Єві, а вона не пускає. Ти що тут, під арештом?» — «Та ні!» Єва: «Та ви просто боїтесь, що він вас здасть! Франце, не впускай його». Франц: «То чого тобі треба, Шрайбере? Єво, хай він зайде, і ти також заходь».

Вони сідають у Францовій кімнаті. «Ґрюне Пост» лежить на столі, вінчається новий шваґер екс-кайзера, двоє чоловіків тримають йому ззаду над його головою корону. Полювання на левів, полювання на зайців, шануймо правду! «Чого це ви хочете дати мені грошей? Я ж вам ні в чому не допомагав». — «Та що ти кажеш, ти ж на атасі стояв». — «Ні, Шрайбере, на атасі я не стояв, я нічого не знав про ваші справи й навіть гадки не мав, навіщо ви мене біля воріт поставили». Який я радий, що відкараскався від вас і мені вже не треба стояти у темному дворі, я і сам заплатив би за те, щоб більше там не опинятися. «Та дурниці все це. А боятися вам мене нічого, я ще нікого в житті не заклав». Єва пригрозила Шрайберу кулаком: хай знає, що й інші за ним стежать. Як це ти наважився сюди припертися? Був би тут Герберт, то одержав би ти на горіхи!

Аж тут відбувається щось лячне. Єва