Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа - Альфред Деблін

Франц перевернувся на спину, втупився поглядом у стелю. «Та я ж газетами торгував. Нащо я був вам потрібен?»

Тут утрутився Еміль, закричав на нього: «Не торгував ти газетами, нічого брехати!» Єва заспокоює Еміля; Франц помічає: щось тут не так, вони щось знають, але що? «Я справді торгував газетами, спитай у Мека». А Вішо на це: «Знаю я, що твій Мек скаже. Ти торгуєш газетами, а люди Пумса торгують фруктами, так, трішки. А можуть і камбалою торгувати. Ти ж і сам це знаєш». — «Нічого такого не знаю. Я газетами торгував. Заробляв гроші. От спитай у Циллі, вона весь час зі мною була, бачила, що я роблю». — «І скільки ж ти заробляв? Дві марки за день чи, може, три?» — «Часом і більше. Послухай, Герберте, мені вистачало».

Ті троє не знають, що й гадати. Єва підсіла до Франца: «Слухай, Франце, скажи, ти ж знав Пумса?» — «Так». Франц уже не хоче нічого приховувати, хай собі випитують, він усе пам'ятає, головне, що живий лишився. Єва гладить його по руці: «Ну то розкажи, що там було з тим Пумсом?» Аж тут поперед неї вихопився Герберт: «Ну давай уже, розповідай! Я і так знаю, що там було з Пумсом і де ви були тої ночі. А ти думав, не знаю? Ти з ними разом на діло ходив. Це, звичайно, мене не обходить. Твоя справа. І з такими ти злигався, з такими ти знаєшся? З тим старим мерзотником, а до нас і не заглянеш». Тут Еміль крикнув: «Диви який! Ми для нього хороші стали, коли…» Герберт подав йому знак, і той замовк. Франц знову розплакався. Не так сильно, як у лікарні, та все одно не міг зупинитися. Схлипує, ридає і крутить головою. Йому врізали по голові, його зацідили в груди, а потім на ходу викинули з машини, просто під колеса. Інша автівка його переїхала. Тепер він каліка. Обоє чоловіків вийшли з кімнати. А Франц і далі схлипує. Єва все витирає йому обличчя рушником. Нарешті Франц затих, лежить, заплющив очі. Вона спостерігає за ним, подумала, що заснув. Аж тут він знову розплющив очі й каже: «Скажи Герберту й Емілю, нехай зайдуть до кімнати».

Ті ввіходять, понуривши голови. А Франц їх питає: «Що ви знаєте про Пумса? Ви знаєте щось про нього?» Ті перезирнулися, нічого не можуть второпати. Єва поплескала його по руці: «Послухай, Франце, та ти ж і сам його знаєш». — «Я хочу знати, що вам про нього відомо». Еміль: «Відомо, що він закінчений шахрай і що він відсидів п'ять років у Зонненбурзі[139], хоча заробив на п'ятнадцять, а то й пожиттєво. Знаємо його фруктові візочки». Франц: «Так він зовсім не торгує фруктами?» — «Та ні, він радше м'ясоїд, та ще й який!» Герберт: «Але, Франце, послухай, ти ж не з неба впав, ти й сам міг здогадатися, хіба по ньому не видно?» Франц: «Я й справді думав, що він торгує фруктами». — «А чого ж ти пішов з ним у неділю?» — «Та ж за фруктами для ринку». Франц лежить зовсім спокійно. Герберт схилився над ним, зазирає йому в обличчя. «І ти в це повірив?»

Франц знову плаче, тепер зовсім тихо, зі стуленим ротом. Він спускався по сходах, якийсь чоловік вишукував у записнику різні адреси, потім він пішов на квартиру до Пумса, а жінка Пумса мала передати записку для Циллі. «Звичайно, я спершу повірив. Уже потім здогадався, що мене на шухері поставили, а потім…»

Трійця перезирнулася. В таке годі повірити, але Франц каже правду! Єва торкнулася його руки: «А що ж було далі?» Франц вирішив нічого не приховувати — тепер усе скажу, хай усі знають — і каже: «Але я цього не хотів, а потім вони викинули мене з машини, бо за нами гналася інша машина».

І замовк, більше не промовив ні слова, мене переїхала машина, я міг би й загинути, вони хотіли мене вбити. Він уже не схлипує, опанував себе, стис зуби, лежить випроставшись.

Тепер вони знають. Нарешті він усе сказав. Чистісіньку правду. Всі троє одразу це зрозуміли. Ось той жнець, що зветься Смерть. Від Бога має сили вщерть.

Герберт іще запитав: «Скажи мені ще таке, Франце, і ми зараз же вийдемо. Ти до нас не приходив, бо хотів газетами торгувати?»

Але Францові більше несила говорити, він тільки подумав: «Так, хотів бути порядним. Я був порядним до останнього. Ви не маєте ображатися, що я до вас не заходив. Ви залишилися моїми друзями, нікого з вас я не зрадив». Він мовчки лежить, троє виходять з кімнати.

Франц знову випив своє снодійне, а ті сиділи в кнайпі й довго не могли слова сказати. Навіть не дивилися одне на одного. Єва все тремтить. Вона колись уподобала Франца, ще коли він з Ідою жив, але він Іди не кинув, хоча та вже волочилася за бреславцем. Зараз їй добре зі своїм Гербертом, він для неї все зробить, чого лиш вона побажає, але до Франца вона й досі відчуває прихильність.

Вішо для початку замовив кожному по склянці грогу, усі троє вмить вицмулили все до дна, тож він замовив ще й по другій. Усі мовчать. У Єви крижані руки й ноги, на мить холодний дрож пронизав її від потилиці аж до стегон, вона зіщулилася, закинула ногу на ногу. Еміль обхопив голову руками, жує губами, прицмокнув язиком, ковтнув слину, потім сплюнув просто на долівку. Герберт Вішо, молодий, статечний, сидить на стільці, ніби у сідлі, викапаний лейтенант перед своєю ротою, обличчя незворушне. Ось так сидять собі, ніби вони й не в шинку, ніби вони не у своєму тілі, ніби Єва — то не Єва, Вішо — не Вішо, а Еміль — не Еміль. Так ніби довкола них упали стіни, увірвалася холодна пітьма й огорнула їх. Думками вони все ще біля ліжка Франца. І дрож пробігає від них до ліжка Франца. Ось той жнець, що зветься Смерть, від Бога має сили вщерть. Нині він ніж свій нагострить — стинатиме краще колосся.

Герберт обернувся до інших за столом, говорить хрипким голосом: «Хто ж це зробив?» Еміль: «Ти про що?» Герберт: «Хто викинув його з машини?» Єва: «Герберте, пообіцяй, що коли ти до нього дістанешся…» — «Про це не хвилюйся. І як таких земля носить? Що ж це