Сагайдачний - Андрій Якович Чайковський
Та нiкому i на думку не прийшло, що той поганий жидок влюбився в Марусю на смерть, а Петра завзято ненавидiв. Петро, хоч усiх людей любив однаково, кiлька разiв стрiнувши Срулька, вiдвертався вiд нього з вiдразою.
Настали жнива. Петро поїхав з козаками в поле коло хлiба робити. На хуторi осталась сотничиха з дiвчатами i старий Онисько в пасiцi. Маруся пiшла в село навiдати одну недужу бабусю, котрiй вiд сотника приносили їсти.
З села вертала вже надвечiр. В ту пору пригнали чабани з пасовиська товар.
Коло оплiтка почула Маруся, що якiсь сильнi руки пiймали її ззаду. Вона скрикнула налякана i стала оборонятись. Вона не бачила, хто її напастує, лише чула над ухом придавлений видих. Напасник здавив її i став пристрасно цiлувати.
- Геть вiд мене, мерзенний, - кричала дiвчина, вiдвертаючи лице. В ту хвилю надiйшов звiдкись Онисько, а почувши крик Марусi, побiг сюди щосили i пiймав напасника за шиворот. Вiн почав пручатися. Онисько кричав:
- Ех ти, свиняче вухо! Ти панночку напастувати будеш? А ходiть-но сюди, хлопцi, бо дужий бестiя, що не дам ради.
Прибiгли чабани з кошари i одолiли. Це був Срулько. Маруся, пiзнавши його, плюнула йому спересердя в лице та побiгла з плачем у хату.
Чабани заволокли Срулька на обору i тут його зв'язали. Розумiється, що стусанiв нiхто не жалував, коли було за що.
- Хай пан сотник розсудить, що йому за це має бути. Тобi, поганче, нашої панночки захочується?
Над'їхали козаки з поля з снопами. Приїхав i сотник з Петром. Всi стали розповiдати один перед другим, що сталося, що годi було розiбрати.
Сотник узяв себе за голову:
- Та говори один, а не всi нараз, мов сороки на плотi, - бо нiчого не розумiю.
Як вислухав старого Ониська, каже:
- Я ще розпитаю Марусю, так судити не можна.
Застав у хатi заплакану Марусю. Вона дрижала з переляку i досади на таке зухвальство попихача i плакала. Мати з дiвчатами заходились коло неї. Стара Варвара передерла її сорочку, вiдлила вугiль i змивала їй лице.
- Що тут сталося? - питає сотник.
- Я давно казала, щоб того рудого жидиська прогнати. Налякав, менi дитину.
- Що вiн їй зробив?
- Як що? Хiба того мало! Пiймав дiвчину нечайно i став її цiлувати своїм мерзенним писком.
Сотник вийшов з хати сердитий i прикликав з порога свого осавула.
- Гей, Панасе, ходи сюди!
Тим часом козаки обступили зв'язаного Сруля. Один каже:
- Краще тобi було, небоже, повiситись. Ти побачиш, як солодко тобi буде вiд цих поцiлункiв. Вицiлує тебе пан сотник, аж тобi голова облiзе.
- Я би його за це на палю. Так сотниковi вiддячується за те, що його ще малим щенюком бiля себе примiстив. От дивiть! Йому нашої панночки забаглось.
А сотник говорив до Панаса:
- Замкнути Сруля до льоху, а завтра добре вибатожити i прогнати в степ. А коли б поважився вернути, так повисне на сухiй гiлляцi.
Панас повторив козакам сотникiв приказ.
- Та що ми, братцi, до завтра будемо вiдкладати! От краще ми виб'ємо здорово зараз, буде й йому легше спатися. А завтра - то i в степ проженемо.
- Пан сотник казав завтра, - говорив Панас.
- Йди собi з богом, Панасе, вечеряти. Пан сотник казав вибатожити, та й годi, а чи нинi, чи завтра, то все одно.
Панас пiшов вечеряти. Тодi козаки затягли Срулька в стодолу, заткали рота шматою, щоб не кричав i били, били так, як козаки вмiють бити. Жид млiв з болю, його вiдливали водою i били ще.
Панас не втерпiв i прибiг сюди:
- Ви чули, що пан сотник приказав вибатожити завтра рано.
- Заспокойся, Панасе, ми ще виб'ємо i завтра, як через нiч вiдпочине.
Тепер затягли Срулька до льоху, i замкнули, та пiшли вечеряти.
Але над ранок по Срульковi i слiду не було. Вiн якимсь способом розв'язався, видер руками в льоху дiру i пропав.
Старий Онисько каже до сотника:
- Зле воно сталося. Його треба було звечора повiсити. Вiн нам ще якої бiди накоїть. То завзята бестiя, перед ним не встережемося, бо його нашi собаки знають.
- Годi нам одного свинопаса лякатись. Вiн же добре чув, якби в селi показався, то його шибениця не мине.
Але Срулько бiльше не показувався i згодом про цю пригоду забуто.
V
Була вже пiзня осiнь. Робота в полi давно покiнчена. Тепер молотили хлiб на токах.
Одного дня приїхало у Чепелiв хутiр кiльканадцять запорожцiв, а мiж ними обидва Жмайли. Марко випередив усiх i почвалував до хутора, як лиш йому показали, де вiн лежить.
Перше його слово було за Петра. Марко горiв з нетерплячки, чи живий його побратим. Петро вибiг миттю з хати, бо Марка пiзнав по голосу. Марко зрадiв, побачивши його живим та здоровим. Обнялись крiпко та нiчого не було чути, лише: "Брате мiй, побратиме, любий, єдиний".
Маруся вийшла з хати теж. Вона дуже зацiкавилась, з ким Петро так сердечно вiтається.
- Дивись, Марку, це моя люба дiвчина, моя Маруся єдина.
Марко зняв шапку i став вiтатись. Вiн так задивився на дiвчину, що забув язика в ротi i не знав, що казати.
- Здоровий був, козаче, - говорила Маруся кланяючись, - вiтай у нас, та будь милим гостем.
- Здорова будь, панночко, та спасибi за щирий привiт.
За хвилю причвалувала решта гостей, аж земля задудонiла. Сотник вийшов на порiг i вiтав гостей, просячи в хату. Сотниковi козаки забрали вiд гостей конi i повели в стайню. Гостi пiшли гуртом у хату. Тут привiтала їх сотничиха i зараз поставила на столi пляшку та що бог дав. Сотник був добре знайомий з усiма, а особливо з старим Жмайлом. Гостi позасiдали в свiтлицi, а Чепiль ходив помiж них з пляшкою i чаркою та частував чергою. Зачалася весела дружня гутiрка. Запорожцi були голоднi i змiтали все, що сотничиха з дiвчатами на стiл ставляли, не даючи себе дуже просити. А Марко Жмайло i за їжу забув, так дуже Петром утiшився. А вiд Марусi то й очей не зводив.
- Чи ти, Петре, може, вже i одружився?
- Куди пак? Ще нi сватання, нi заручин не було. Ми лише так мiж
