Сагайдачний - Андрій Якович Чайковський

Але таки доплили до золотоверхого Києва. Козаки хрестилися. Петром на вид Києва, матерi руських городiв, заволодiло невиясненне почування мiж радiстю i побоюванням.

На пристанi показав Петро стражникам старостинський дозвiл, i їх пустили у город.

Нараз побачив себе серед незвiсної йому дотепер новини. Йому треба було пiти у Києво-Печерську лавру i тут пiшов з товаришами, котрi знали дорогу дуже добре. Забрав свiй клунок на плечi i пiшов на гору, Зайшли у Лавру. Церква була отворена, i сюди зайшли в першу чергу. На порозi вдарив Петро тричi поклони. Та велич, яку тут побачив, пригнiтила його важким каменем. Почував себе серед того таким малим та слабосильним, що аж страшно стало.

Помолившись, спитав якогось монаха за о. архiмандрита.

- А чого вам, козаки, до отця архiмандрита треба? - спитав монах.

- Це я вже сам скажу їх милостi. Ми привезли вiд пана кошового письмо.

На це слово монах дав знак Петровi, щоб йшов за ним, i повiв його вузькими та крутими сiньми в монастир. Довгенько так йшли, аж зупинилися перед дверима одної келiї. Монах пiшов всередину, а Петровi казав тут пiдождати. Опiсля його покликав той самий монах всередину, та лише його самого, бо прочих товаришiв забрав монах з собою i повiв у гостинну. Петро опинився в простiй невеликiй убогенькiй монашiй келiї. За столом сидiв над грубою книжкою якийсь монах, насунувши каптур на голову. На його грудях блистiв золотий хрест на такому ж ланцюгу.

- Слава да будеть вiчному Богу! - сказав Петро i низенько вклонився до образiв, вiдтак монаховi, i поцiлував його в руку.

- Слава вовiки, а на землi мир! Здоров, козаче! Чи не Конашевич? - каже, беручи в руку письмо вiд кошового.

- Я сам. Приходжу по приказу кошового батька.

- Вiтай, любий земляче! Знай, що ми земляки, бо я теж з Галичини, а є тут бiльше з наших.

- Дуже я радий з цього, що наша галицька земля Українi такими славними людьми пособляє.

- У нас тут тепер велика робота, а ти мусиш нам помагати.

Це був о. Єлисей Плетенецький, архiмандрит Києво-Печерської лаври.

Вiн довго читав листа вiд кошового.

- Довго ти, Конашевичу, вчився в Острозi?

- Бiльш як чотири роки.

- Я знаю, через що ти з Острога мусив утiкати. Отець Дем'ян Наливайко багато менi про тебе писав i розказував, як тут у мене пробував.

- Отець Дем'ян все був на мене дуже ласкавий, дай йому Боже здоров'я, многих лiт дожити.

- Чому ти ранiше не приїхав? Менi тебе дуже треба було. Ледве я припинив, що мiй план не попсувався.

- Я довго нездужав, преосвященний отче. У походi проти татар над Iнгулом мене таки добре шарпонули, трохи не минувся. Добрi люде не дали загинути.

- Правда, що того року запорожцi справились з ордою. Тут про те знають. - А по хвилi каже: - Знаєш, Петре, на що менi тебе треба?

- Приказуйте, ваша милiсть, я на вашi услуги. Пан кошовий казав менi, щоб у всьому вас слухати.

- Я не хочу вiд тебе силуваної слухняностi, а таки добровiльної. Таке дiло: тут є один український православний вельможа Аксак, гербу Акшак. У нього є два хлопцi, їм треба якраз вчителя, i я за порадою отця Дем'яна призначив тебе за вчителя.

Петро узявся за голову:

- Боже мiй! Та де ж я дам цьому раду? Я нiколи вчителем не був, а до того я все позабував, що знав.

- Що забув, то собi пригадаєш. Це мусить бути, i я iнакше зробити не мiг. Ти, либонь, знаєш, що тепер таке зайшло, що нашi православнi вельможi чужими людьми, ворожими нашiй вiрi, церквi i народовi послугуються. I то виручаються в таких справах, як виховання православної молодi, з чого виходить для нас велика шкода, бо роблять з неї перевертнiв та яничарiв. Ти бачиш, а може, на Сiчi i не знають цього добре, що у нас всюди на Русi заводиться унiя i нашi вельможi один по однiм вiдпадають вiд батькiвської православної вiри, а хто вiдпаде вiд батькiв, той i для народу пропав навiки. Патри єзуїти всюди швендяють i на вчителiв пхаються по великопанських православних домах. Так само хотiв зробити й Аксак. Як його хлопцi вийшли поза азбуку, хотiв узяти до свого дому патра єзуїта, якого йому поляшенi вельможi порадили. Щастя, що його жiнка не хоче з хлопцями розстатися, а то були б хлопцi помандрували до якого єзуїтського лiцею. З тяжкою бiдою я його вiд цiєї думки вiдвiв i переконав, що наша Острозька школа вивела вже чимало вчених людей. I менi поталанило цього доконати. А Господь так покермував, що ти впору приїхав. Аксак дуже нетерпеливиться. Знай же, Петре, щоб Острозької школи i мене ураз не засоромити.

- Я справдi боюся, чи цьому дам раду.

- Петре! Щоб учень Острозької школи не вмiв учити двох панських жовтодзьобiв, то не можу повiрити. Та ти, крiм наук книжних, вчи їх ще дещо такого, чого в книжках нема. Вчи їх любити свою церкву, свiй народ. Нам унiя i латинство грозять, розумiєш?

- Чи унiя уже заведена? Я той увесь час жив далеко вiд свiту серед козакiв i дуже вiдстав вiд цього, що у свiтi робиться. Серед воєнної метушнi мене мало це захоплювало.

- То зле. Ми всi повиннi тим iнтересуватися, ми всi повиннi подати собi руки, всi вiд малого до великого, до завзятої боротьби в оборонi батькiвської церкви i народу. Ти, може, i не знаєш добре, що це унiя i до чого вона нас веде? В книжцi воно називається з'єднання православної церкви з римською i пiдчинення обох церков римському папi. Нашi деякi владики дались вже до унiї заманити i зрадили свою церкву, гадаючи, що її таким побитом врятують вiд пониження i занепаду. Вони зробили це, не питаючи вiрних. Гадали, що всi пiдуть за ними, мов телята за коровою. Та не туди дорога до врятування нашої церкви вiд занепаду. Треба над цим працювати у її серединi. Польща, опанована єзуїтами, веде завзяту боротьбу з благочестям на життя i смерть. То лише на паперi таке гарне. А на дiлi, то унiя має бути тим помостом, через котрий православ'я має перейти у католицтво, а за нею увесь народ, а через католицтво усе має зляшитися. Унiя, то лише форма одежа, а одежу можна легко змiнити. От бачиш, де небезпека. А тепер друге: унiати, пiдпиранi єзуїтами i польським урядом, йдуть на нас гвалтовно, перебирають силою нашi церкви