Сагайдачний - Андрій Якович Чайковський

- Не дай боже! Дiд Онисько казав, що видужає. Вiн лиш багато кровi втратив.

- Марусю, я вiд нього очей вiдiрвати не можу.

- Ходи звiдсiля, а то ще наврочиш, - говорила Маруся, тягнучи Горпину за рукав. -

- I що ж, вiн не отямився?

- Нi, лише раз вiдкрив очi i знову заплющив.

А тим часом сотничиха питала чоловiка, кого вiн привiз iз собою.

- Гарний то чоловiк i вчений. В Острозi, в цiй великiй школi, вчився. А на Запорожжi вiн теж неабищо. Пiшов, сердега, перший раз у похiд, та й не повезло. Зразу пiймали татари на аркан, та визволив його якийсь татарин, а потiм у битвi трохи не пропав так, його конi потратували. Йому козаки ворожать, що кошовим буде.

- А може, не вийде з того.

- А от Онисько йде якраз вiд нього. Гей, дiду! Ходи сюди, а що там хорий?

- Нiчого, здоровий буде, видужає. Лише треба йому спокою та часу, поки втраченої кровi не придбає.

- Пам'ятай, Ониську, пiклуйся ним, доглядай, а коли його вилiчиш, нiчого тобi не пожалiю. Ти знаєш, що сотник Чепiль вмiє нагороджати.

Онисько усмiхнувся, а Чепiль говорив далi:

- Iз нього кошовий вийде.

Маруся ввiйшла в хату запаленiла, мов рожа.

- Ти була коло недужого? - питає мати.

- Була. Дiд Онисько напував його молоком, а я пiддержувала йому голову.

- Ну, ладно, -каже сотник, -доглядай його, доню, мов брата, а вiн тобi, певно, подякує.

Того не треба було їй двiчi казати.

Маруся була одиначкою багатого знатного сотника Iвана Чепеля. Старший його син полiг, а бiльше дiтей не було. Маруся була тою зiркою, тим сонцем ясним на батькiвському хуторi, до котрого все, що тут жило, звертало свої голови. Була гарна, мов писанка, струнка, весела, щебетуха, з золотим серцем дiвчина. Всi її любили. I старi бабусi-удови, що у сотника на хуторi вiку доживали, такi ж старi дiди, i молодицi, i козаки, i малi дiти. Вона для кожного мала ласкаве слово, нiкому не вiдмовляла своєї помочi.

Батьки дивились на неї, мов на того янгола, i нiчого для неї не пожалiли б. А вже, як за ким Маруся батенька або маму попросила, то не могли, не смiли їй вiдмовити. Маруся вмiла вибрати хвилю, попрохати так гарненько i так крiпко обняти за шию, що старий суворий сотник м'якнув, мов вiск.

Для всiх Маруся була "наша" панночка, "наша" Марусенька.

Вiд рана до ночi всюди було її повно, всюди було чути її срiбний голосочок, її солов'їне щебетання.

Марусю любило усе село. Всi молили для неї щастя, долi, бо вона всiма пiклувалася. А особливо тi немiчнi, недужi знаходили у Марусi щире прихильне серце i помiчну руку.

Сотничиха роздивлялася мiж козацтвом за парою для своєї донi, та не знаходила нiкого пiд пару. Тодi сотник потiшав її:

- Не журись, жiнко. Бог - батько. По нашу Марусю приїде якийсь на всю Україну славний козак.

- А може, князь? - жартувала сотничиха.

- Цур йому! За князя дочки не вiддам, хiба за козака. Хай буде i вбогий, аби лише гарний та дебелий лицар, та коби Марусi був по серцю, бо я силувати дочки не стану.

Так мiркували собi батько й мати, не прочуваючи, що доля вже переступила порiг їхньої хати, та судьба Марусi вже була вирiшена.

Вiд тої хвилi щось сталося з Марусею таке, чого перше не було. Вона бачила вже не одного гарного парубка, були у батька в гостях славнi i гарнi козаки, та нiким вона дотепер не зацiкавилась. Тепер, як побачила це блiде терпляче лице з заплющеними очима, як дiткнулася своєю рукою цiєї бiдної, розбитої голови, то начеб стрiлою її серце прошибло. А тими синiми очима, що на одну мить на дiвчину глянув, зачарував її зовсiм.

Вона не могла того погляду нiколи забути, i образ Петра ставав їй навiть у снi перед очi. Вона бачила його на воронiм конику у боротьбi з поганцями, бачила усе те, що її уява зобразити могла. Бачила, як вiн впав з конем i попав пiд кiнськi копита. Маруся стала крiзь сон плакати. Аж мати прийшла до неї в свiтлицю.

- Чи не хора ти, доню, чого плачеш? Ти дрижиш уся.

- Поганий сон менi, мамо, приснився. Таке страхiття, що господи!

- А розкажи менi!.

- Не можу тепер, хiба вранцi, коли не забуду. Тепер спати хочеться.

I вона буцiмто засинала, але козак, якого вона не знала назвати по iменi, не сходив їй з думки, i так мучилася до рана. Уставши, вона помiркувала, як дуже вона змiнилася. Де подiлась її веселiсть, щебетливiсть? Вона посумнiла i стала мовчазливою. Стiльки в неї тепер роботи, що бiля недужого сидiти та за Ониськом у пасiку бiгати. Завважали цю перемiну в цiлому хуторi. Тим часом Петро iз кожною дниною очевидячки приходив до себе.

Третього дня, як його привезли сюди, вiн вiдкрив очi i став розглядатися довкруги. Бiля нього сидiла Маруся сама.

Петро довго дивився на неї своїми синiми очима. Йому здавалося, що вiн вже не на цьому свiтi, а бiля нього сидить якесь надземське явище.

Маруся усмiхнулася до нього i заговорила:

- Здоров будь, козаче, як тобi тепер, полегшало?

- Я не вiдаю, де я тепер, - сказав слабим голосом.

- Ти у добрих людей в гостях.

Петро задумався, щось собi нагадував, i каже:

- Чи ти дiвчина, чи ти, може, янгол з неба?

Маруся запаленiла вся, понизила очi та закрила їх своїми довгими гарними вiями.

- Я донька сотника Iвана Чепеля, а ти у його хуторi спочиваєш.

- Сотника Чепеля? Пiдожди. Не тямлю.

- Ти був у походi з моїм батеньком, тебе ранили i батенько забрав тебе сюди лiкувати. Ти довго лежав без пам'ятi.

- Так, так, вже нагадую. менi коня вбито. А не знаєш ти, панночко, де мiй побратим Марко Жмайло дiвається? Ох, як менi голова болить!

- Пiдожди, я батенька спитаю. Я зараз.

Маруся вибiгла з кiмнати, їй спiшно було подiлитись зi всiма вiсткою, що недужий ожив.

- Батеньку! Та вiн вже говорив до мене.

Сотник з жiнкою пiшли зараз подивитися. Та Петро знову заплющив очi i спав. Маруся тим зажурилася. Хто зна, коли вiн знову отямиться i заговорить?

Дiвчина не могла зрозумiти, що з нею сталося. Не могла собi цього пояснити. Не мала вiдваги поспитати мами, чогось соромилася. Осталась для неї одна Горпи-на, перед нею Маруся не мала нiчого скритого. Маруся стрiнула її i виговорила в кутку цю свою турботу так,