Сагайдачний - Андрій Якович Чайковський
На те обiзвався козак, що з Петром ходив:
- Нi, батьку, вибачай, так на Петра казати не можна. Вiн вiв свою ватагу умiло, по-козацьки, та цього, що сталося, вiн не завинив.
- Може, й так, але пропав сам, та й годi.
Марковi i того було досить, чого добився. Вiн побiг мiж козакiв i став їх пiдмовляти до поспiху.
- Братики мої, поспiшайте, рятуйте, повiк вам цього не забуду, може, ще виручимо.
- Гадаєш, що ми твого побратима менше любимо, як ти? Та ти знай, що з великого поспiху користi не буде.
Вкiнцi Марко дiждався того, що роз'їзди згуртувались i поїхали. З одним поїхав i Марко.
Вже було по пiвночi. Став покрапати теплий дощ. Пов'язанi бранцi лежали на мокрiй землi i самi промокли до сорочки, їх стало проймати дрожем, бо не можна було ворухнутися.
Коли Петро передумував, яким би побитом їм з петель визволитись, почув бiля себе якийсь шелест, - хтось до нього пiдсовувався. Над ним замрiяла чоловiча постать у татарськiй кiнчастiй шапцi. Вона приблизилась до його вуха:
- Слухай, осавула, ти мене не пiзнала, а я тебе пiзнала зараз. Я Ахмет, твiй вдячний Ахмет, я тебе визволю. Я тут тепер стою на сторожi при вас.
Вiн став обмацувати рукою, потiм перерiзав сирiвець ножем на руках i ногах. Петровi задибенiли руки i ноги так, що не мiг ними ворухнути. Ахмет шептав далi:
- Зараз втiкай! Там пасуться нашi конi, бери одного i втiкай, хай тебе аллах береже!
- Спасибi тобi, добрий Ахмете. Дай менi ножа, хай i товаришiв визволю, я сам без них не рушуся.
Ахмет надумався, що йому робити, а потiм вiддав Петровi ножа:
- Хай буде благословенне iм'я аллаха! Коли хочете втiкати усi, то вiзьмiть i мене з собою, бо мене ждала би тут велика кара. Не вернути би менi бiльше додому i не побачити мого улуса i моїх дiток.
Петро повзав вiд одного козака до другого i розтинав сирiвцi. У декого був свiй нiж, i робота йшла швидше. Петро поповз знову до Ахмета i шепнув:
- Веди нас до коней.
Пiшли козаки за Петром, держачись один одного. Петра вiв за руку Ахмет.
Татарськi конi паслися на припонах при коликах, повбиваних у землю, їх пильнували вартовi татари, що куняли, опершись на списи або сидячи на землi.
Петро каже до товаришiв:
- Поперед усього з вартовими справитись. Пiдповзти i задушити руками, щоб жоден не крикнув.
Так воно i сталося. Сторожi падали на землю один за одним.
Тепер розбiглися козаки мiж коней. Кожний вiдв'язував коня, сiдав на хребет без сiдла, без узденицi. Ахмет держався Петра. Цiла валка козакiв виїхала непомiтно з татарського обозу. Та куди їхати, в який бiк, нiхто не знав. Нiч була темна, нi одної зорi. Петро питає Ахмета:
- З котрого боку Днiпро?
- Ось з цього.
- Добре, так нам на Iнгул туди дорога. За мною, хлоп'ята! - Кермуючи руками коней за гриву i пiдганяючи ногами, вони рушили скоком на Iнгул. - Товаришi, знайте, що цей татарин - то наш спаситель. Коли б мiж нами був хто з чубiвських козакiв, то, певно, нагадав би собi його. Це той самий, якого я не дав убити i коня подарував. Бачите, що i бусурмен вмiє вiддячитись.
Тепер почули козаки за собою в татарськiм обозi галас. Татари прокинулись зi сну вiд тупоту коней. Здавалося їм, що це, певно, козацький набiг. Про те, щоб бранцi повтiкали, вони й не думали. Аж згодом, як надворi стало свiтати, побачили подушених вартових, не стало коней, не було i бранцiв. Та козаки були вже далеко. Вони, прочуваючи, що буде погоня, втiкали щосили. До того ще їх мучив голод i спрага, бо вже стiльки часу не подав їм нiхто куска хлiба, нi каплi води. Коли б їх татари здогнали, не мали чим боронитися. Їм лишалася тiльки швидка втеча.
- Хлопцi! Ось Iнгулець! - гукали тi, що були напередi.
Козаки кинулись прожогом у воду i перейшли на другий берег. Вони якраз попали на старе побоєвище з-перед учора, на татарський обоз. Лежало тут чимало татарських та кiнських трупiв враз iз сiдлами.
- Хлопцi, - говорив Сагайдачний, - хапайте для себе сiдла та узденицi, хапайте зброю, яка попаде в руку, нам треба втiкати далi.
- А пошукаймо теж при трупах якого сухаря або в'ялої конятини, - говорили другi, - бо голодом заморимось.
Цiла сотня, мов тiчня голодних вовкiв, кинулася на побоєвищi шукати за тою марною поживою. Видирали собi з рук погану вонючу конятину або кусок паляницi чи сухаря. Петро надiв на голову татарську кiнчасту шапку, добув собi шаблю i кинджал. Вiн побачив, що голоднi козаки, заспокоюючи голод окрушками сухарiв та пряженою пiд сiдлом кобилятиною, забули про божий свiт, про небезпеку. Коли б так тепер наскочила на них яка татарська чета, то забрала би їх усiх, мов зимою куропатви з-пiд копицi. Вiн став гукати:
- Досить того! Сiдлати швидше коней, бо татар поки що не видно, а до наших ще дуже далеко.
Деякi послухали, а iншим було це байдуже. Вони нишпорили по побоєвищi, перешукуючи трупiв за їжею i добичею.
- А ви, диявольськi сини! Гадаєш, що просити буду? Хочеш знову у петлю попасти? - Петро ганявся по побоєвищi i не жалiв руки. Деякi озвiрились i кинулись на Петра.
- А ти звiдкiля приходиш нам приказувати?
Та Петро не був страшкiв син. Першого скраю так почастував києм по руцi, що аж шабля йому з руки випала.
- Ти, собачий сину! На твого ватажка, що тебе з путiв освободив, ти шаблю пiдносиш?
Другi схаменулися i пiшли врозтiч, бо таки кiлька до нього з шаблями присiкалося, а Петро гнав за ними та перiщив по спинi:
- Ось тобi бунт, гiльтаю!
Тим, що на це дивилися, стало дивно. Один чоловiк з ломакою в руцi гонив перед себе гурток як так узброєних козакiв, мов череду баранiв.
- На конi!
Всi мовчки повсiдались.
- Ставай чвiрками! Перша чвiрка, як передня сторожа, руш!
Приказ був як слiд виконаний. Петро з Ахметом їхали позаду.
- В тiм Сагайдачнiм хiба нечистий сидить, - говорили мiж собою старшi козаки, - ти бачив, як його всi слухаються, начеб кошового, а могли його на шаблях рознести.
- З нього таки кошовий вийде, то неабихто.
Так гуторили помiж собою, поспiшаючи. Аж надбiг козак з передньої чети i до Петра:
- Проти нас йде якась чета.
Тодi Петро виїхав перед сотню i скомандував:
- В лаву! Ти вертай
