Сагайдачний - Андрій Якович Чайковський
Сотник не видержав, щоб цього не сказати кожного разу, коли зайшла розмова про його Марусю.
Надiйшов дiд Онисько. Дотепер то Петро його ще нi раз не бачив i не знав. Вiн, стрiнувши в сiнях Марусю таку веселу, догадався зараз, що тут щось доброго сталося, - Петра застав вiн перший раз при пам'ятi.
- То твiй лiкар, - каже сотник, - наш старий Онисько.
Онисько пiшов за теплою водою i став поратись коло рани.
- Чи ще дуже тебе голова болить?
- Ще болить, особливе, коли хочу її вгору пiдвести. Тодi в головi гуде, а у вухах страшно шумить.
- Ти ще трохи потерпи, лежи спокiйно, не пiдводячись, а за кiлька днiв то ми помандруємо у садочок, там буде краще. Сонце тобi бiльше поможе, як усi лiки.
- Спасибi тобi, дiду, за твою опiку, що не дав пропасти.
- Ге-ге-ге! Не я тут сам при тобi бував. Ти мав ще янгола-хранителя, що тебе не вiдступав.
Маруся, що ввiйшла була сюди за Ониськом, знову втекла з хати.
- А хочеться тобi їсти?
- Щось воно так, начеб мене млоїло з голоду…
- Це добре, я зараз тобi заорудую. - Вiн оглянувся за Марусею. - Ого, поминай як звали, пiду сам. За хвилю принiс кухлик теплого молока.
- Поки що бiльше не дам, вибачай.
IV
Петро приходив до себе з кожним днем. За мiсяць опiсля, як його сюди привезли неживого, вже ходив сам, пiдпираючись палицею. Виходив у садок i грiвся на сонцi, бо Онисько все говорив, що вiд променiв сонця чоловiковi кровi прибуває. Тут стелили йому кожухи i подушки. Маруся звичайно сiдала бiля нього, i любенько собi розмовляли.
Одного разу почув голос бандури. Вiн дуже зрадiв i спитав Марусi, хто це грає?
- Хiба ж вiн грає? От йно що вчиться.
- А принеси менi бандуру, будь ласка, хай попробую.
Маруся принесла бандуру. Петро попробував, а вiдтак став спiвати. Маруся задивилась на нього i слухала.
Петро, спiваючи пiсню, дуже зворушився. Йому зашумiло в головi, потемнiло в очах, i вiн зiмлiв. Упав ниць i дивився скляними очима, наче вмерлець. Маруся налякалась. Вона припала до нього i скрикнула в розпуцi:
- Козаче мiй, мов сонце, що ж я тобi наробила! Рятуйте!
На той крик перший прибiг Онисько з пасiки. Вiн принiс кухоль води i став Петра тверезити.
- Еге ж, тут бандура цьому винувата, а може, ще щось. Ну, не лякайся, Марусю, других сережок не обiцяй, вiн i без того очуняє.
Петро справдi очуняв.
- Ти, небоже, нiчим не хвилюйся - ще не можна. Коли подужаєш, то сам бандуру тобi принесу i заграти попрохаю, може, ще i тропака вдарю, лише ще не зараз. А тобi, Марусенько, хай не захочується печеного леду, бо усю мою роботу попсуєш, знiвечиш. Ти сама, коли хочеш, то спiвай собi, скiльки тобi завгодно. Це навiть добре буде: як ти спiваєш, то в мене в пасiцi краще бджоли мед носять. Але Петровi спiвати ще не можна. Ще мало кровi й мало сили. Коли людина хвилюється, то уся кров у серце набiжить, а для голови вже не стане. Вiд того морока приходить. Ось воно як.
Петро кожного дня нагадував Марусi, що дiд Онисько говорив i просив Марусю пiсеньок спiвати, щоб бiльше меду було.
Тепер було так, що Петро сидiв неподвижно, а Маруся сiдала оподалiк з якою мережанкою i пiсеньок спiвала.
За той час йшла весна цiлою силою. Дерева вкрились бiлим та рожевим цвiтом i розводили пахощi по садку. Бджоли увихались помiж квiтами, птичка щебетала, а Петро з Марусею сидiли у цьому раю i не тямили серед любої розмови нiчого, забули про свiт божий.
Часом прибiгала Горпина, пожартувала, посмiялась; заходила i Настя, Ониськова внука. Приходила i сотничиха, i сотник на хвилинку, i так минали днi за днями, весело та безжурно, блискавкою. Вечорами заходив Петро до свiтлицi, i тут заводили поважнi розмови.
Старi догадувались, що мiж молодятами щось коїться, та не мали причини це перепинити. Сотник захоплювався великим розумом i статечнiстю Петра.
Сотничиха говорила до чоловiка:
- Менi здається, Iване, що мiж молодими вже любов скоїлася.
- Менi не здається, але я вже не вiд нинi бачу, що воно так є справдi. Козак мало не з'їсть дiвчини очима.
- Що ж нам на це сказати?
- А що ж би? Я богу дякую, що наша люба дитина найшла долю i такому бравому, статечному козаковi дiстанеться. Хоч Петро ще молодий, а розумний, що й старого досвiдного перейшов. До того - має освiту, що набув у тiй школi в Острозi. Багато я про нього на Сiчi вiд товариства чував.
Вiн не п'є, значиться, що не проп'є долi, не заспить, а все на час буде на своєму мiсцi. А тепер я сам про його великий розум переконався. Як вiн тверезо на все дивиться, як вiн розумiє, чого козацтву треба, якою дорогою повести його треба до слави, а український народ - до визволення. Кажу тобi, що це гетьманська голова. А при тому який вiн чемненький, розумом не величається, цiлком не чванькiв синок. Кажу тобi, жiнко, що з нього кошовий або й гетьман вийде.
- Чи вiн тобi що говорив?
- Не говорив ще, та я й не дуже-то дивуюся. Годi говорити про весiлля чоловiковi, що на ногах стояти не може. Але я мiркую, що слiд би нам рушники ладити та весiлля готовити. А весiлля славне у нас буде, я половину Запорожжя запрошу.
- Ти вже зараз i про весiлля. Хто ще знає, чи з того що буде.
- Зараз - не зараз, але повеселитись думкою, то не грiх. Я тобi кажу, жiнко, що про Марусину долю я зовсiм спокiйний, кращої пари їй i не ждати. Один вдалий похiд, а наш зять вийде мiж козацтвом високо. А яка-то слава на нас впаде, коли козацтво вибере Петра в старшину.
- Але з походу може й не вернути.
- Це в божих руках. Така вже козацька доля. Кожний з нас з тим зжився, до того привик, що або козак, або пропав, та хоч би i так судилося, щоб поляг славною лицарською смертю, то слава його не вмре, не поляже. Я мiркую, що Петро не з тих, щоб замолоду на пiч лiзти, йому до слави дорога. А та слава - то й на нашу
