Живий звук - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Складно, — промовив нарешті Каракай, кинув через плече: — Вам сподобалося, нар-род?

— Заткнути йому хайло? — з готовністю виступив наперед Плащ.

— Почекай, — відмахнувся Каракай і запитав тепер уже мене: — Сам додумався чи хто підказав?

— Світ не без добрих людей. Але про двійників та пластичну операцію здогадався лише вчора. До того часу колами ходив. Усе не міг доперти, чого це ви мене всі так активно ловите й по-китайському попереджаєте.

— Я не буду тебе питати, як ти склав два і два. Навіть якщо ти зараз докладно повідаєш, де я помилився і кого не зачистив вчасно, нічого не зміниться ні для тебе, ні для мене, ні для Сонцевої. Ти правий: Анжела Сонцева — не людина, а проект. Через те хто завгодно може стати Анжелою Сонцевою. Від цього проект або втратить, або виграє. У нашому випадку — виграє.

— А Галя? Це ж вона лежить там, ну, в тій кімнаті…

— Для себе вона вже все вирішила. Справді дурна — розкричалася, не захотіла зрозуміти свого становища. Тому її приборкали, тепер вона щаслива. Ще трохи — і за дозу буде по-собачому гавкати. Так би жила десь скромно й непомітно під нашим наглядом. Але — жила. А так доведеться списувати. Хіба мало наркоманок знаходять мертвими в підвалах? Над личком хлопці теж попрацюють, і май на увазі — я спеціальних найму. Не за гроші — за дозу. Віддам їм цю ширялку, яка остаточно втратить відчуття реальності. Вони зроблять з нею все, що захочуть, тоді пику почикають — і все, невідомий труп. Для чого, думаєш, я тобі так докладно все це розказую? — Я промовчав, хоча знав відповідь! — Тебе таке саме чекає. Або — трохи не таке, це вже як я вирішу. Потримаю тебе з твоєю подружкою десь так тиждень. Тебе, ясна річ, шукатимуть — і ти вилізеш на поверхню. Ніби після великого загулу. Почнеш усе це верзти, що тут мені зараз вкручував, — ніхто не повірить, бо ти — наркоман і в тебе галюни. Чому ти в своєму віці сів на голку — нікого не гребтиме. А я тебе буду тримати на дозі. Тому ти, мабуть, нікому нічого не казатимеш, бо тоді точно не отримаєш укольчика. І робитимеш та писатимеш усе, що тобі скажуть від мого імені. Або так, або — за Галкою. Вибір невеликий, але він є.

Справді.

Вибір є.

Я відчув несподіваний прилив сил.

Рвучко скочив з табуретки, спритно підхопив її за ніжку, перехопив обома руками і, відбивши конвоїра, котрий спробував зупинити мене ззаду, кинувся на Каракая.

Дістати його не вдалося. Перехопили, збили з ніг, притиснули на підлоги. Здається, я пручався, виривався, хвицався, кусався, матюкався. Тільки з мене здерли куртку, мою праву руку все одно сильно тримали міцні руки.

А друга вправна рука, озброєна шприцом, вочевидь, наперед заготованим, зробила мені укол просто через рукав сорочки, без особливих проблем влучивши в таких польових умовах просто у вену.

Перед очима все попливло.

Я почув грім чи мені здалося…

Здалося. Пірнаю в морок.

Не знаю, як правильно називається медична процедура виведення з організму наркотичних речовин, але я її пройшов.

Ще в мене виявили черепно-мозгову травму середньої тяжкості: коли лупцюють по голові, наслідки завжди є. Крім того, одне ребро зламане, а одне — тріснуло, і оця тріщина більш небезпечна за конкретний перелом. Чомусь тріщина заростає довше, а чому — я так і не зрозумів.

Хоча могло бути гірше, сказав мені потім Хмара.

Після того, як на його прохання хлопці з експертно-криміналістичного відділу зробили за допомогою спеціальної комп’ютерної програми порівняльний аналіз облич Чепелик і Зими на пересланій мною фотографії, вони переконалися — якщо ніс Наталки змінити до форми носа Галини, то портретної подібності цілком реально досягти. Правда, хлопці потренувалися робити це у фотошопі. Але хірурги-кудесники ще не на таке здатні.

Погодившись, що мої припущення стосовно двійника не такі вже й абсурдні, Хмара, передзвонивши мені в Чернівці, з горем пополам погодився грати далі. Продовження гри вимагало, аби я дав про себе знати Антону Назарову, новому продюсеру Сонцевої. Той, за моїм стратегічним задумом, точно повідомить про це Каракаю. Продюсера вже потрусили, і він підтвердив — мусив доповідати новому партнерові про кожну спробу контактів з боку преси. Коли вирине моє прізвище, Каракай повинен зробити мисливську стійку.

Я вирішив попрацювати живцем. І ми з Хмарою все правильно вирахували.

Крім одного: люди Каракая справді чатували на мене в моїй святошинській квартирі. Але замість того, аби, як ми думали, працювати зі мною там же, на місці, витягли з дому, запхали в багажник машини і кудись повезли.

Поки знайомий вже мені опер Карташ сам, без підкріплення та прикриття, з ризиком бути викритим чи загубити моїх викрадачів пас їх до самого Обухова, куди мене вже один раз хотіли везти, тільки іншим способом, Хмара лаявся з начальством, вимагаючи швидше узгодити та вирішити питання з групою захоплення. Поки я говорив свою викривальну промову, тим самим тягнучи час, у кабінетах міліцейське керівництво міста погоджувало свої дії з міліцейським керівництвом області: чи може київський спецназ проводити операцію за межами міста, чи треба залучати обласний. Увесь цей час Карташ сидів у засідці біля складу на околиці Обухова, куди мене привезли, і не знав, що взагалі відбувається: на мене ж не почепили жодних «жучків».

Коли, нарешті, бійці київського «Беркута», група, «заточена» на визволення заручників, пішла на штурм, просто з гуркотом висадивши шматком вибухівки металеві ворота, мені вже встигли вкачати кінську як для першого разу дозу героїну. Якщо це когось заспокоїть — мені потім сказали, що герич був дуже високої якості.

Роман Каракай тим і славний серед інших наркоділків. Він ніколи не розбодяжує свій товар. У нього ціна відповідає якості, хоча я