Живий звук - Андрій Анатолійович Кокотюха
Я слухняно зупинився. До мене, тримаючи руки в кишенях коричневого пальта зі стоячим коміром, наближався Роман Каракай. За ним сунув мій недавній знайомий. Цього разу, правда, він був не в плащі, а в куценькій дублянці. Заклеєний пластиром ніс робив його писок комічним та лиховісним одночасно. З ним не було лисого приятеля. Зате прийшли двоє інших мовчазних гевалів із пиками дегенератів. Мій конвоїр, якого я теж встиг роздивитися, порівняно з ними виглядав помітно краще.
Четверо і Каракай. П’ятеро проти одного. Вірніше, п’ятеро на одного. Коли вже бути зовсім точним — усі проти одного. Навіть ті, кого тут немає: вся потужна імперія Романа Каракая проти одного мене й беззахисної буковинської дівчини в бункері.
Вона винна в тому, що красива і не вміє співати. А я — в тому, що зрозумів це й маю докази. Ось тільки навряд чи мої докази, як і мої логічні доводи, потрібні Роману Каракаю.
Він зупинився за три кроки від мене. Якийсь час його очі буравили мене, тоді він зробив крок убік і кивнув тому, кого я за звичкою називав Плащем. Той для чогось скинув дублянку.
Мить — і в його правиці я побачив кастет.
— Ти зламав йому носа, — спокійно промовив Каракай.
Мій конвоїр і один із гевалів спритно забігли мені за спину, схопили за руки і в момент розіп’яли, причому так вправно, що я не міг навіть рипнутися — найменший рух віддавався болем у суглобі. Плащ неквапом підійшов до мене впритул, подивився згори вниз, примірився, різко замахнувся. Подумки я попрощався з носом, і кастет справді майнув у міліметрі від обличчя. Та удару не було — рука ката описала коло в повітрі, знову замах — і ніби край колоди врізався мені в сонячне сплетіння.
Відразу забракло повітря, я зігнувся, як міг, стогнучи від болю в животі та вивихнутих руках. Та мені дали впасти тільки після третього удару, коли мені здавалося, що ще мить — і тіло розірветься навпіл. Гепнувшись мішком на тверду підлогу, я все ж таки рештками сил утримався від того, аби не гупнутися об бетон головою з усього маху, а пом’якшив удар плечем. Хтось, очевидно — Плащ, копнув мене носаком під куприк, та згори крізь туман пролунав рятівний голос Каракая:
— Харе з нього вже. Він побачив, який ти злий. Він тебе боїться. Боїшся?
— Боюся, — я не брехав.
— Посадіть.
Якісь рухи довкола — і ось мене вже піднімають під руки й саджають верхи на табуретку, невідомо звідки принесену. Дочекавшись, поки я випростаюсь і почну рівно дихати, Каракай жестом звелів нукерам відійти далі, а сам почав походжати переді мною, далі не виймаючи рук із кишень.
— Нарешті ми познайомилися, — мовив він нарешті. — Треба було тобі, Вараво, ще тоді з нашими їхати. Коли тебе, як людину, запрошували. Я міг би наказати, аби тебе запхали в багажник. Звідти б ти не втік. Тільки ж я думав, ми зможемо по-мирному розібратися. Тебе навіть за руль пустили.
— Для чого? — видихнув я. — Це справді якось не теє…
— А воно в цьому житті, хлопче, все якось не теє. Хочеш — вір, не хочеш — іди в задницю, але якби тоді, пару днів тому, ми з тобою про все домовилися, ти б назад поїхав на тій самій машині. Сам, без ансамблю. Без конвою, в смислі. Це тобі така була б компенсація. На твоїй же купі брухту вже їздити не можна.
— Треба було відразу сказати: сідай, Вараво, за кермо, тачка твоя, — я криво посміхнувся. — А то різні вистави, понти, загнуті пальці. Лисиця подзвонила вам і попередила, що я до неї їду. Ясно, чого її зарізали. Не ясно тільки, чому на цей раз так грубо, без автокатастроф, викрадень і передозувань.
— Додумався, — кивнув Каракай. — Ти взагалі, Вараво, дуже розумний. Мало того, що на дно заліг — із собаками не знайдеш, так іще якимось хріном цю Лисицю, лесбійку погану, вирахував. Перед Райкою стояла чітка задача: про будь-які спроби встановити з нею небажаний контакт із проханням поговорити про Сонцеву негайно повідомляти Анжелі. Чесно скажу, бажаючих знайти через неї Сонцеву було останнім часом багато. Але коли побачення їй призначив саме ти, я вирішив валити руду — надто небезпечною тепер вона ставала. Слухай, може, повідаєш нам, нарешті, що ти там за ці дні вибігав і за яким чортом тобі знадобився раптом мій друг Антон Назаров.
— Значить, він теж повідомив свого хазяїна, тобто — вас, про мій дзвінок.
— Нічого ти не навчився ані за цей тиждень, Вараво, ані за всі свої тридцять з гаком років, — картинно зітхнув Каракай. — Тобі ж кілька разів роги ламали. Мусив знати, що Назаров у цьому конкретному випадку ходить піді мною. Хоча загалом я йому ніякий не хазяїн, це правда. Просто іноді його ресурс мені потрібен…
— Концерти в клубах, які ви контролюєте.
— Правильно. До речі, кінчай мені «викати». Скоро ми станемо дуже близькими, можна сказати — рідними людьми, тому сміливо можеш говорити мені «ти».
— Добре, — легко погодився я, не зовсім зрозумівши, правда, що він мав на увазі, обіцяючи стати моїм родичем. — Коли концерт, плата за вхід у кожний клуб, де він відбувається, береться чисто символічна. Але така шара стимулює продаж екстазі, коксу та іншої клубно-дискотечної гидоти, правильно?
— Хороший маркетинговий хід, — знову кивнув Каракай. — Ніхто не додумався, зуб даю. Це моє ноу-хау.
— А Бобров із… тобою, — перше «ти» на адресу Каракая далося важкувато, — працювати відмовився з принципу, правильно?
— З наркошами, котрі намагаються стати повноцінними членами суспільства, домовлятися про щось дуже важко. Тут ти теж правильно вирахував. Я, наприклад, сам вважаю наркоту гидотою. І серйозно ніколи нею не захоплювався. Ти як журналіст бачив хоч одного алкоголіка — директора лікерно- горілчаного заводу? Або алкоголіка-винороба? Чи власника кондитерської фабрики, який обжирається своїми ж цукерками та тортиками і дожерся до порушення обміну речовин? Чи, скажімо, виробника ковбас, який тими ковбасами блядськими запихається? Той, хто
