Спокута - Ієн Макьюен

ляснули батогом. Це стало сигналом для початку нового етапу, нового повороту в справі. Не захищені окулярами очі перетворилися у дві занепокоєні цяточки, коли чоловічок присів, мацаючи руками по підлозі. Це була помилка, копняк кованого армійського черевика дістався йому ззаду, підкинувши на кілька сантиметрів. Навкруг розляглися смішки. Відчуття, що зараз діятиметься щось цікаве, прокотилося баром, залучаючи все нових глядачів. У міру розбухання натовпу зникало будь-яке почуття особистої відповідальності. На зміну йому приходила чванькувата безрозсудність. Коли хтось погасив недопалок об голову бідолахи, пролунали підбадьорливі вигуки. Вони реготали від того, як він комічно зойкнув. Вони ненавиділи його, і він заслуговував на все, що його чекало попереду. Він мав відповідати за безроздільне панування люфтваффе в небі, за кожен наліт «юнкерсів», за кожного вбитого товариша. Він, оцей миршавець, був головною причиною розгрому всього війська. Тернер розумів, що будь-яка спроба допомогти бідоласі обернеться ризиком, що його самого лінчують. Але неможливо було взагалі нічого не робити. Краще вже приєднатися до інших, ніж не робити нічого. Неприємно збуджений, він став проштовхуватися ближче. Тепер хтось із відверто валійським акцентом повторив те саме запитання.

— Де наша авіація?

Лякало те, що вояк не кликав на допомогу, не молив, не переконував у своїй невинності. Він цим мовчанням немовби погоджувався зі своєю долею. Невже він такий тупий, що не розуміє, як близько від нього смерть? Йому вистачило притомності сховати окуляри в кишеню. Без них його лице втрачало будь-який вираз. Наче кріт, що опинився на яскравому світлі, він озирався, вдивляючись у своїх мучителів, з розкритим ротом, більше від недовіри, ніж від бажання щось сказати. Оскільки він не бачив удару, то дістав його просто в лице. Цього разу кулаком. Коли голова сіпнулася назад, хтось врізав йому черевиком по литці, навкруг розляглися підбадьорливі вигуки, незграбні оплески, як після добрячого удару м’ячем по яйцях на сільському футбольному майданчику. Спробувати захистити бідолаху було безумством, не зробити цього — підлістю. Водночас Тернер добре розумів радісне збудження, яке охопило мучителів, і що сам він теж може піддатися цій заразі. Він і сам міг би зробити щось жахливе своїм ножем і завоювати любов сотні людей. Щоб прогнати цю думку, він виділив очима в натовпі двох чи трьох солдатів, які здалися йому більшими й сильнішими за нього. Але справжня небезпека струменіла від самого натовпу, від його прагнення відновити справедливість. Натовп не дозволить позбавити себе такого задоволення.

Створилася ситуація, коли кожен, хто збирався вмазати курдупелю, повинен був вигадати щось смішне чи оригінальне, аби заслужити схвалення всіх інших. Повітря було наелектризоване цим прагненням догодити іншим чимось особливим. Нікому не хотілося сфальшивити. Декілька секунд це ще стримувало всіх. Але мав настати момент, як Тернер знав ще з часів Вондзворта, коли один-єдиний удар перетвориться в лавину. Тоді вже нічого не можна буде зробити, і воякові з авіації прийде кінець. Під правим оком у нього набрякла червона пляма. Все ще стискаючи в руці пілотку, він підтягнув кулаки до підборіддя, згорбився. Це могло виглядати, як захисна стійка, але водночас було також і виявом слабкості й покірності, які повинні були спровокувати подальше насильство. Якби він щось сказав, хоч що-небудь, солдати, котрі оточили його, могли б згадати, що це ж людина, а не заєць, якому слід випустити кишки. Валієць, який задавав питання, був приземкуватим, кремезним чолов’ягою з саперів. Зараз він зняв із себе брезентовий ремінь і підняв його над головою.

— Як гадаєте, хлопці?

Був у цих словах цілком очевидний натяк на щось жахливе, чого Тернер одразу навіть не збагнув. Для нього це була остання можливість щось зробити. Коли він озирнувся, шукаючи очима капралів, десь поруч пролунав рик, схожий на ревіння розлючеого бика. Натовп хитнувся й заточився, коли Мейс прорвався крізь нього всередину. Із диким криком, наче Джонні Вайсмюлер у ролі Тарзана, він, як ведмідь, обхопив бідного писаря ззаду руками, підняв його на півметра від землі й добряче струснув переляканим чоловічком. Піднявся шум, свист, тупання ногами й войовничі вигуки, як на Дикому Заході.

— Я знаю, що я з ним зроблю, — ревнув Мейс. — Я втоплю його цьому паскудному морі.

Натовп у відповідь знову загорлав і затупав ногами. Поряд із Тернером раптом опинився Нетл, вони перезирнулися. Вони здогадалися, що Мейс збирається зробити, і почали проштовхуватись до дверей, знаючи, що їм треба буде діяти швидко. Не всім сподобалася думка втопити бідолаху. Незважаючи на безумство, яке охопило всіх, дехто все ж пам’ятав, що від моря їх відділяє ціла миля піску. Особливо валієць почувався обдуреним. Він тримав у руках свій ремінь і щось вигукував. Навкруг стояв свист, хтось протестував, хтось схвально репетував. Усе ще стискаючи свою жертву руках, Мейс кинувся до дверей. Тернер і Нетл бігли попереду, торуючи йому в натовпі шлях. Добігши до дверей — на щастя, звичайних, а не подвійних, — вони випустили Мейса, потім, плечем до плеча, перегородили шлях іншим, хоча на те й не виглядало, бо вони, як і всі навкруг, репетували й вимахували кулаками. Спинами вони відчували натиск величезної збудженої маси людей, яку здалося затримати лише на кілька секунд. Проте Мейсові, який не збирався бігти до моря, цього цілком вистачило, щоб різко повернути ліворуч, потім ще раз ліворуч у вузеньку криву вуличку позаду крамничок і барів, що вела геть від набережної.

Тріумфуючий натовп вирвався з бару, як шампанське з пляшки, відкинувши Тернера й Нетла набік. Комусь здалося, що він бачить Мейса на пляжі попереду, і якийсь час натовп біг у той бік. Поки зрозуміли помилку й повернули назад, від Мейса з писарем вже не лишилося й сліду. Тернер і Нетл теж кудись зникли.

Широченний берег, тисячі людей, які чекали на ньому, море, де не було жодного корабля, повернули томмі до власного скрутного становища. Вони всі наче прокинулись. Далеко на сході, звідки надходила ніч, лінія оборони перебувала під сильним артилерійським вогнем. Ворог наближався, а Англія була далеко. Робилося темно, й залишалося зовсім мало часу, щоб знайти якесь місце для ночівлі. З моря дув холодний вітер, а шинелі лежали вздовж дороги далеко позаду. Натовп почав розпадатися. Про вояка з повітряних сил забули.

Тернеру здавалося, що вони з Нетлом вирушили шукати Мейса, а потім забули про нього. Вони, мабуть, ходили якийсь час вулицями, прагнучи поздоровити його з порятунком і разом пожартувати над цим. Тернер не знав, як вони з Нетлом опинилися саме на цій вузенькій вуличці. Він не пам’ятав, скільки минуло часу, забув про свої