Спокута - Ієн Макьюен

підходять до води. І у хвилях прибою дружні руки підтримують планшир, поки товариші піднімаються на борт. Проте море зараз спокійне, і тепер, коли він сам заспокоївся, він розуміє, як це добре, що вона його чекає. І к бісу всі підрахунки. Я чекатиму тебе — це найголовніше. І саме тому він вижив. Це найпростіший спосіб сказати йому, що ніякі інші чоловіки їй не потрібні. Тільки ти. Повертайся. Він пам’ятав гравій під тоненькими підошвами черевиків, він і зараз відчував його, і ще крижаний холод наручників. Вони з інспектором зупинилися біля машини й обернулися, почувши її кроки. Він ніколи не забуде ту зелену сукню, як вона облягала її стегна, заважаючи їй бігти, й виставляла напоказ красу її рук і пліч. Біліших, ніж туман. Його не здивувало, що поліцейський дозволив їм поговорити. Він навіть не думав про це. Вони з Сесилією поводилися так, наче були самі. Вона не дозволяла собі плакати, коли казала, що вірить йому, що покладається на нього, що любить його. Він же просто сказав їй, що не забуде цього, прагнучи виразити цими словами, який він вдячний, особливо тоді, особливо тепер. А вона тоді торкнулася пальцем наручників і сказала, що не соромиться цього, що тут немає чого соромитися. Потім узяла його за лацкан і легенько струснула, і саме тоді сказала: «Я чекатиму тебе. Повертайся». І була в цьому щира. Час підтвердить, що вона була щира. А потім вони увіпхнули його в машину, і вона заговорила швидко, поки не покотилися сльози, яких вона вже не могла стримувати, і сказала, що все, що між ними сталося, — це їхнє, тільки їхнє. Вона, звичайно, мала на думці бібліотеку. Це тільки їхнє. І ніхто цього не зможе відняти. «Це наша таємниця!» — гукнула вона так, щоб усі це почули, за мить до того, як грюкнули дверцята.

— Я й слова більше не скажу, — проказав він, хоча Нетлова голова давно вже зникла з поля зору. — Розбуди мене перед сьомою. Обіцяю, що не почуєш більше від мене ні слова.

Частина третя

Неспокій не обмежувався тільки госпіталем. Він немов наростав разом із рівнем води в бурхливій брудній річці, розбухлій від квітневих дощів, і лягав вечорами на затемнене місто, наче душевний морок, який відчувала вся країна, непорушний, густий, недобрий, невіддільний від холодної пізньої весни, дбайливо схований за всіма її благодіяннями. Щось ішло до кінця. Лікарі, збираючись групками на перехрестях коридорів, розмовляли зі стурбовано-поважним виглядом, наче ділячись секретами. Їхні молодші колеги стали немовби вищими на зріст, хода в них зробилася енергійнішою, а лікар-консультант здавався неуважним під час обходів, а одного ранку навіть відійшов до вікна й довго дивився на річку, забувши, що ззаду чекають медсестри, виструнчившись біля ліжок. Підстаркуваті санітари здавалися пригніченими, розвозячи пацієнтів по палатах, і немовби забули про свої бадьорі репліки, позичені з розважальних радіопрограм, так що Брайоні була б навіть втішена, почувши знову оті їхні слова, які так її дратували, — «Підманюй любов, бо ж не прийде».

 Але щось мало статися. Госпіталь помалу, день у день непомітно порожнів. Спершу здавалося, що це всього лиш збіг обставин, якась епідемія доброго здоров’я, яку не наймудріші практикантки схильні були приписувати зростанню власної майстерності. І лиш поступово ставала помітною певна закономірність. Порожніх ліжок у їхньому відділенні, та й в інших відділеннях, ставало чимраз більше, наче смертей уночі. Брайоні здавалося, що завмираючі в широких чистеньких коридорах кроки, які раніше були жвавими й енергійними, тепер звучали приглушено і якось винувато. Робітники, які прийшли встановити нові пожежні рукави на сходових площадках біля ліфтів і розставити нові відра з піском на випадок пожежі, працювали цілий день без перерви й ні з ким не розмовляли, навіть із санітарами. У відділенні були зайняті лише вісім ліжок із двадцяти, і хоча роботи було навіть більше, ніж зазвичай, якийсь неспокій, мало не забобонний страх не дозволяв сестрам-практиканткам жалітися, коли вони збиралися всі разом попити чаю. Усі вони стали спокійнішими, поступливішими. Не простягали руки, порівнюючи, в кого як вони порепалися від холоду.

А ще практикантки були охоплені постійним страхом зробити щось не так. Вони всі боялися сестри Марджорі Драммонд, її ледь помітної загрозливої посмішки й облесливого голосу, які передували нападу люті. Брайоні знала, що в неї останнім часом назбиралася ціла низка огріхів. Чотири дні тому, попри дбайливі настанови, пацієнтка, за якою вона доглядала, випила весь свій карболовий розчин для полоскання — за словами санітара, який це бачив, одним духом, наче гальбу пива, — і її тут же вивернуло просто на ковдру. Також Брайоні знала, що сестра Драммонд бачила, як вона виносить лише по три судна за раз, тоді як вважалося, що вона вже має вільно рухатися по палаті з шістьма поставленими одне на одне суднами, наче забіганий офіціант у ресторані «Ля Куполь». Можливо, були ще й інші провини, про які вона забула через утому або й взагалі не знала. Особливо давалися взнаки огріхи з виправкою — забуваючись, вона схильна була переносити всю вагу тіла на одну ногу, що особливо розлючувало її начальницю. Провини й недоліки могли необачно накопичуватися протягом декількох днів: не туди поставлена мітла, ковдра, складена догори етикеткою, найменша недбалість із накрохмаленим комірцем, коліщатка койок не вирівняні й повернуті всередину, ходіння по відділенню з порожніми руками — все це мовчазно фіксувалося, а тоді, якщо ти все ще нічого не помічаєш, гнів обрушувався раптово. І саме тоді, коли здавалося, що все добре.

Проте останнім часом сестра не обдаровувала своїх підопічних зловісними посмішками й не розмовляла з ними стишеним голосом, якого вони так боялися. Вона їх взагалі майже не обтяжувала розпорядженнями. Вона була надто заклопотана і часто вела довгі розмови зі своєю колегою біля чоловічого хірургічного відділення, а то й узагалі зникала днів на два.

За інших обставин, маючи іншу професію, вона, з її пухкенькими формами, могла б мати материнський, навіть чуттєво-привабливий вигляд, бо її не нафарбовані губи й без того були яскраво-соковитими, гарно окресленими, а обличчя з кругленькими щічками й здоровим, як у ляльки, рум’янцем переконувало в добродушності. Проте подібне враження розвіялося чи не одразу, коли одна з практиканток із групи Брайоні, велика, добра, повільна дівчина із сумирними коров’ячими очима наразилася на нищівну силу гніву старшої сестри. Стажистка Ленґленд була тимчасово відряджена до чоловічого хірургічного відділення — її попросили допомогти підготувати молодого