Спокута - Ієн Макьюен

Та вона й сама, не схильна була до дружби. У ті перші місяці Брайоні нерідко думала, що єдиною, з ким її щось пов’язує, є сестра Драммонд. Вона завжди була десь поряд, то наближалася з кінця коридора з якимось жахливим наміром, то опинялася поруч із Брайоні, шепочучи на вухо, що під час первинної підготовки та не приділила належної уваги процедурі вологого обтирання; тільки двічі помінявши воду, слід передати хворому свіжонамилсну фланельну й рушник, щоб він міг «сам усе закінчити». Душевний стан Брайоні великою мірою залежав від того, як до неї в даний момент ставиться старша сестра. У неї все хололо всередині, коли на неї падав погляд сестри Драммонд. Неможливо, було вгадати, чи ти все робиш правильно. Брайоні страшенно боялася справити погане враження. Про похвалу й мови не було. Краще, на що можна було сподіватися, це байдужість.

У моменти, котрі належали тільки їй, найчастіше в темряві, за декілька хвилин перед тим як заснути, Брайоні роздумувала над тим примарним паралельним життям, у якому вона жила в Ґертоні, читаючи Мільтона. Вона ж могла б зараз бути в коледжі, де вчилася сестра, а не в її госпіталі. Брайоні завжди вважала, що працює заради перемоги у війні. Фактично ж, вона звузила своє життя до спілкування з жінкою, старшою від неї на п’ятнадцять років, яка мала над нею значно більшу владу, ніж влада матері над дитиною.

Це звуження, яке зводилося передовсім до позбавлення ідентичності, почалося задовго до того, як вона вперше почула про сестру Драммонд. Дуже показовим було приниження, якого зазнала Брайоні перед усією групою в перший же день двомісячної попередньої підготовки. Це була демонстрація того, як тепер усе відбуватиметься. Вона підійшла до старшої сестри й ввічливо зазначила, що на картці з її ім’ям зроблено помилку. Вона «Б.Толліс», а не «С.Толліс», як сказано на тому прямокутничку.

Відповідь була незворушною. «Ви називаєтеся і будете називатися саме так, як там сказано. Ваше ім’я мене аж ніяк не цікавить. А зараз сядьте, будь ласка, на місце, сестро Толліс».

Усі інші дівчата розсміялися б, якби насмілилися, бо вони всі мали той самий ініціал, однак дуже точно відчули, що сміятися не дозволено. То були часи лекцій з гігієни, коли вони вправлялися робити вологі обтирання на манекенах у натуральну величину — місіс Макінтош, леді Чейз і малюка Джорджа, чия злегка підправлена анатомія дозволяла використовувати його і як дівочий манекен. Це був час, коли вони звикали до бездумної слухняності, вчилися носити підкладні судна, поскладавши їх одне на одне, і засвоювали головне правило: ніколи не тинятися відділенням із порожніми руками. Фізичні незручності сприяли звуженню інтелектуальних горизонтів Брайоні. Високі накрохмалені комірці розтирали їй шию. На руках від миття по десять разів на день бруском соди під струменем крижаної води з’явилися перші тріщинки. Черевики, які вона вимушена була купити за власні гроші, жахливо стискали пальці. Форма, як і усі форми, позбавляла особистості, а щоденна увага, якої вона вимагала, — запрасовувати складочки, заколювати шпильками шапочку, розгладжувати зморщечки, начищати черевики, особливо закаблуки, — поклала початок процесу поступового забування всіх інших турбот. На час, коли дівчата готові були розпочати стажування й працювати в палатах (заборонено було говорити «по палатах») під наглядом сестри Драммонд, підкоритися щоденній рутині «між судном і “Боврілом”[23]», їхні колишні життя вже стали розпливчастими. Їхні голови певною мірою зробилися порожніми, здатність до захисту була подолана, тому їх легко було переконати в абсолютній владі старшої сестри. Тому й не могло бути ніякого опору, коли вона заповнювала їхні випорожнені голови.

Про це ніколи не говорилося, але справжнім зразком для всього цього була армія. Міс Найтінґейл, яку в жодному разі не можна було називати Флоренс, достатньо довго пробула в Криму, аби збагнути значення дисципліни, чітко визначеної ієрархії та досконалої вимуштруваності військ. Тому, лежачи в темряві, дослухаючись, як Фіона, котра спала на спині, починає своє цілонічне хропіння, Брайоні вже відчувала, що оте паралельне життя, яке вона так легко могла собі уявити по своїх дитячих візитах у Кембридж, щоб побачитися з Леоном і Сесилією, почне невдовзі віддалятися від її власного. Ось її студентське життя, ці чотири роки, цей засмоктуючий режим, а в неї не було ні бажання, ні можливості увільнитися. Вона вже змирилася з життям, що визначалося докорами, правилами, покірністю, господарськими роботами й постійним страхом викликати незадоволення. Вона була лиш однією з цілого ряду стажисток — а кожні кілька місяців відбувався новий набір, — і вся її індивідуальність зводилася до картки з прізвищем. Тут не було консультацій із наставниками, ніхто не жертвував своїм сном заради визначення програми її інтелектуального розвитку. Вона випорожнювала й мила підкладні судна, замітала й натирала підлоги, готувала какао і «Бовріл», відносила й приносила — і була увільнена від будь-якого самоаналізу. З розмов практиканток другого року вона знала, що настане такий час, коли вона діставатиме задоволення від власної вправності. Щось подібне вона відчула недавно, коли їй довірили — звичайно, під наглядом старших — виміряти в пацієнта пульс і температуру і занести покази в картку хворого. Щодо власне медичних процедур, то вона вже припікала генціанвіолетом стригучий лишай, порізи — аквофлавіновою емульсією і змащувала синці свинцевою примочкою. Але переважно вона була служницею, «подай-принеси», а у вільний час — зубрилкою, що засвоює найпростіші факти. Вона була рада, що в неї не лишається часу думати про щось інше. Проте увечері, вже перед сном, стоячи біля вікна й дивлячись на затемнене місто за річкою, вона згадувала про тривожний неспокій там, на вулицях, так само, як у палатах, який і сам був, як темрява. І ніщо в її розміреному житті, навіть сестра Драммонд, не могло захистити її від цього неспокою.

***

У ті останні півгодини перед тим як вимикали світло, вже після вечірнього какао, дівчата ходили по кімнатах одна до одної, сиділи на ліжках, писали листи додому чи своїм любасам. Деякі все ще потрошку плакали з туги за домом, і в такі хвилини часто доводилося заспокоювати, обіймати, шептати втішні слова. Брайоні здавалося смішним і штучним, що дорослі молоді жінки ллють сльози за своїми мамусями і, як сказала, схлипуючи, одна з них, за запахом татової люльки. А тим, котрі втішали, це, схоже, явно подобалося. У цій пересиченій сентиментами атмосфері Брайоні теж часом писала додому короткі листи, в яких сповіщала лише, що вона не хвора, не нещасна, що гроші їй не потрібні й вона не