Спокута - Ієн Макьюен
І ці люди були всього лиш маленькою частинкою цілого. Більшість тинялася берегом без будь-якої мети. Навкруг поранених під час останнього нальоту «юнкерсів» збиралися невеличкі групки. Так само бездумно, як і люди, вздовж берега бігали табунцем із півдесятка артилерійських коней. Кілька солдатів намагалися поставити на воду перевернутий вельбот. Деякі пороздягалися й плавали. Далі на схід грали у футбол, звідти ж долинали звуки церковного гімну, який співали хором, потім ці звуки стихли. Ще далі можна було бачити єдину ознаку якоїсь організованої діяльності. На березі впритул одна до одної встановлювали вантажівки, зв’язуючи їх ланцюгами, щоб утворити тимчасовий причал. Над’їздило щораз більше машин. Трошки ближче, подалі від води окремі солдати викопували собі касками окопи в піску. В дюнах, ближче до того місця, де стояли Тернер і капрали, вояки вже вирили собі окопи й тепер самовдоволено сиділи в них із виглядом власників. Наче байбаки, подумав Тернер. Однак більша частина війська бездумно тинялася піщаним берегом, наче жителі італійського містечка під час passeggio[20]. Не бачачи нагальної потреби приєднуватися до велетенської черги, вони водночас не хотіли віддалятися від берега на випадок якщо раптом з’явиться корабель.
По ліву руку лежало курортне містечко Співаючі Дюни — веселенька набережна, повна кав’ярень і маленьких крамничок, які за нормальних умов видавали б зараз напрокат шезлонги й морські велосипеди. В круглому сквері з дбайливо підстриженим газоном була естрада й карусель, помальована в червоний, білий і синій кольори. Тут влаштувалася ще одна безтурботна компанія. Солдати самі собі повідчиняли кафе і тепер напивалися за столиками на вулиці, горлаючи й весело регочучи. Вояки радісно гасали на велосипедах по тротуару, заляпаному блювотинням. Чимало п’яних порозлягалися на траві біля естради, щоб проспатися. Якийсь одинокий любитель сонячних ванн лежав у самих трусах, поклавши голову на рушник; його плечі й ноги були нерівномірно вкриті сонячними опіками — рожево-білі, паче полуничне морозиво з ваніллю.
Неважко було зробити вибір між цими мученицькими колами — морем, пляжем, набережною. Капрали вже рушили вперед. Усе вирішила спрага. Вони знайшли стежку між дюнами, потім перейшли піщаний майданчик, усіяний розбитими пляшками. Коли вони обходили галасливі компанії за столиками, Тернер побачив групу моряків, що йшли набережною, і зупинився, щоб придивитися до них. їх було п’ятеро, двоє офіцерів і троє старшин, групка в чистеньких уніформах, які аж світилися білим, синім і золотавим. Ніяких поступок для камуфляжу. Стрункі й суворі, з револьверами на поясах, вони зі спокійною впевненістю рухалися крізь натовп похмурих людей у польовій формі, поглядаючи з боку на бік, наче проводячи підрахунок. Один з офіцерів робив якісь записи в блокноті. Ішли вони в напрямку пляжу. З якимось дитячим почуттям покинутості Тернер дивився їм услід, поки вони не зникли з очей.
Слідом за Мейсом і Нетлом він увійшов у галасливий і задушливий сморід першого ж бару на набережній. На стійці лежали дві відкриті валізи, повні цигарок — але питва не було ніякого. Полиці, що тяглися вздовж обдряпаного дзеркала за стійкою бару, були порожніми. Коли Нетл пірнув під стійку, щоб там поритися, пролунали глузливі вигуки — адже кожен, хто заходив, робив те саме. З випивкою давно розправилися серйозні пияки, що сиділи на вулиці. Тернер протиснувся крізь юрбу до маленької кухні на запліччі. Там усе було розгромлене, з кранів навіть не капало. Надворі був туалет і складена штабелями порожня тара. Якийсь собака намагався запхати язик у порожню бляшанку з-під сардин, човгаючи нею по бетону. Тернер знову повернувся в зал із його криком і галасом. Електрики не було, лиш світло знадвору якогось коричнюватого відтінку, наче забарвлене пивом, від якого й слідів не лишилося. Взагалі ніякого питва, але бар все одно був переповнений. Солдати заходили, відчували розчарування, а однак залишалися, зваблені безплатними цигарками і явними слідами того, що зовсім недавно випивка тут була. На стіні висіли порожні дозатори, з яких повикручували пляшки. З липкої цементної підлоги підіймався солодкаво-п’янкий алкогольний дух. Гамір, штовханина й вогке прокурене повітря заспокоювали ностальгічну тугу за рідним пабом у суботній вечір. Тут для них була зараз і Майл-енд-роуд[21], і Сокіхол-стріт[22], і все, що між ними.
Він стояв серед цього галасу, не знаючи, що йому робити. Так важко буде пробитися до виходу через весь цей натовп. З уривків розмов він здогадався, що кораблі були вчора й, можливо, знову будуть завтра. Ставши навшпиньки біля кухонних дверей, він знизав плечима, подаючи капралам знак, що, мовляв, не пощастило. Нетл кивнув головою в напрямку виходу, і вони почали проштовхуватися туди. Випивка — це добре, але зараз їх цікавила передовсім вода. Рухалися вони в цій тисняві повільно, а коли вже майже дісталися до дверей, шлях їм перегородила стіна людей, що оточили якогось вояка.
Той, мабуть, був невисокий — ледь-що метр сімдесят, — і Тернеру видно було лише частину потилиці.
— А тепер ти, курдупелю сраний, відповіси нам на одне запитання, — сказав хтось. -
— Яке ще запитання?
— Ти, гівно напомаджене. Де ви були?
— Де ви всі були, коли вбили мого другана?
Смачний плювок вліпився курдупелю в потилицю й повис на вухові. Тернер обійшов кругом, щоб подивитися, хто це. Спершу він побачив сіро-синій мундир, потім німий страх на обличчі вояка. То був маленький жилавий чоловічок в окулярах із товстими брудними лінзами, за якими перелякані очі здавалися ще більшими. Він був схожий на писаря чи телефоніста, можливо, з якогось давно вже не існуючого штабу. Але він служив у авіації, і саме його томмі вважали винним в усьому. Він нерішуче озирався, розглядаючи гурт своїх допитувачів. У нього не було відповідей на їхні запитання, і він навіть не пробував зняти з себе відповідальності за відсутність над узбережжям англійських винищувачів. У правій руці він стискав свою пілотку так, що аж тремтіли пальці. Артилерист, що стояв біля дверей, штурхонув його в спину з такою силою, що той полетів уперед і врізався в груди солдата, який стояв навпроти й недбалим ударом в голову відправив його назад. Навкруг схвально загомоніли. Вони всі пройшли через страждання, і тепер хтось повинен був за це заплатити.
— Так де ж авіація?
Чиясь рука метнулася вперед і врізала воякові ляпаса, збивши на землю окуляри. Звук удару був різким, наче
