Спокута - Ієн Макьюен

миль уперед, і неможливо було вгадати, куди дивитиметься сержант, а вони не наважувались озирнутися й перевірити. Ще через півгодини вони присіли на іржаву сіялку й дивилися, як проходить розбите військо. Ідея полягала в тому, аби приєднатися до зовсім інших людей, щоб раптове зцілення Тернера не привернуло уваги якогось офіцера. Багато з тих, що проходили мимо, були розлючені, не виявивши одразу за каналом берега моря. Вони, схоже, думали, що це наслідок бездарного планування. Тернер знав з карти, що попереду ще сім миль, і коли вони рушили далі, ці милі виявилися найважчими, найпонурішими з усіх, які вони пройшли того дня. Неозора, абсолютно рівна земля витворювала враження, що вони взагалі не рухаються. І хоча надвечірнє сонце ледь-що проглядало з-за рухомих країв величезної хмари диму, було тепліше, ніж зазвичай. Вони бачили, як високо над портом кружляють літаки, скидаючи бомби. Що гірше, «юнкерси» раз по раз атакували берег, до якого вони прямували. Вони проходили повз піших поранених, які вже не могли йти далі. Сиділи, наче жебраки, край дороги, випрошуючи допомогу або ковток води. Інші просто лежали біля кювету, непритомні або охоплені безнадією. Безперечно, між лінією оборони й берегом регулярно курсуватимуть санітарні машини. Якщо знайшовся час побілити камені, то, мабуть же ж, був і час організувати все інше. Води не було. Вони допили вино, і тепер спрага була ще більшою. Ліків теж не було ніяких. Що вони могли зробити? Перетягти десяток людей на своїх плечах, якщо й самі ледь трималися на ногах?

У раптовому нападі злості капрал Нетл всівся посеред дороги, стягнув черевики й зашпурнув їх кудись у поле. Він сказав, що ненавидить їх — ненавидить їх, курва мама, більше, ніж усіх отих сраних німців, узятих разом, що пухирі на ногах так печуть, що краще послати все це до сраки й ще далі.

— До Англії в шкарпетках задалеко, — сказав Тернер. У нього якось дивно наморочилася голова, коли він вирушив у поле на пошуки. Перший черевик знайшовся одразу, а от на пошуки другого пішло більше часу. Нарешті він побачив його в траві біля якоїсь чорної волохатої купи, яка немовби ворушилася чи пульсувала, коли він підійшов. І раптом у повітря з напіврозкладеного трупа піднявся цілий рій мух, які сердито гули, аж завивали. Він затримав подих, схопив черевик і кинувся геть, а мухи опустилися, і знову настала тиша.

Після певних умовлянь Нетл погодився взяти назад черевики, зв’язав їх і повісив собі на шию. Але зробив це, як сам сказав, лише щоб справити приємність Тернеру.

 ***

У моменти просвітління його охоплював неспокій. І справа була не в рані, хоча та боліла при кожному кроці, і не в пікіруючих бомбардувальниках, які кружляли над берегом у декількох милях північніше. Справа була в його голові. Час від часу щось забувалося. Якийсь повсякденний принцип тривкості, найбанальніший елемент, який підказував йому, де саме він перебуває у власному житті, весь час вислизав, полишаючи його у сні наяву, в якому були думки, але не було відчуття, чиї це думки. Жодних обов’язків, жодних спогадів про години, які щойно минули, жодного уявлення, що він збирається робити, куди йде, які в нього наміри. І жодного зацікавлення всім цим. У такі моменти він опинявся в полоні якоїсь позбавленої логіки впевненості.

Він перебував саме в такому стані, коли вони через три години вийшли на східні околиці курортного містечка. Вони йшли вулицею, засипаною битим склом і уламками черепиці, на якій гралися діти й дивилися, як проходять солдати. Нетл знову взув черевики, але не став їх зав’язувати, і шнурівки волочилися по землі. Раптом, наче чортик з коробочки, з підвалу якогось громадського будинку, реквізованого під штаб, вигулькнув лейтенант Дорсетського полку. Він швидко, з діловим виглядом ішов просто на них, несучи під пахвою портфель. Коли він зупинився перед ними, вони віддали честь. Він обурено наказав капралові негайно зав’язати черевики, якщо той не хоче бути покараний.

Капрал приклякнув, виконуючи наказ, а лейтенант — сутулий, худий, з виглядом типового канцелярського щура й щіточкою рудуватих вусиків — сказав:

— Такий солдат — це справжня ганьба для армії.

Тернеру, який у стані запаморочення відчував дивну свободу, захотілося вистрілити лейтенанту просто в груди. Так буде краще для всіх. І не варто навіть попередньо це обговорювати. Він потягнувся за револьвером, але той кудись зник — він не міг пригадати куди, — а лейтенант уже віддалявся від них.

Якийсь час під ногами хрускало скло, а потім раптом настала тиша, коли дорога вперлася в дрібненький пісок. Піднімаючись стежкою між дюнами, вони, ще нічого не бачачи, почули шум моря й відчули в роті солоний присмак. Смак канікул. Вони зійшли зі стежки й вибралися на верхівку вкритої травою дюни, де довго стояли мовчки. Свіжий вогкий вітерець, який віяв від Каналу, привів його до тями. Можливо, в нього просто стрибала температура.

Він гадав, що всі надії покинули його, — поки не побачив берег. Раніше йому здавалося, що клятий армійський дух, який примушував білити камені перед загрозою тотального знищення, викорінити неможливо. Зараз він намагався вловити якийсь порядок у тому хаотичному русі, який бачив перед собою, і це йому майже вдалося: пункти розподілу прибулих, ворент-офіцери за саморобними письмовими столами, ґумові штампи й реєстрові книги, відгороджені мотузками проходи до кораблів; грізні сержанти, тоскні черги до пересувних пунктів харчування. А в цілому — кінець будь-якій особистій ініціативі. Це був берег, до якого він, сам того не знаючи, ішов стільки днів. Проте справжній берег, той, на який він зараз дивився разом із капралами, був лиш одним із варіантів усього того, що діялося раніше: був шлях, і ось його кінець. Тепер, коли вони це побачили, все стало ясно — ось що діється, коли завершується хаотичний відступ і шляху далі немає. І потрібна була всього лиш мить, щоб із цим погодитись. Він бачив тисячі людей, десять, двадцять тисяч, можливо, й більше, які заповнили весь берег. Здаля вони нагадували чорні піщинки. І не було ніяких кораблів, лише якийсь перевернутий вельбот гойдався далеко на хвилях. Був відплив, і до води залишалася ще майже миля. Біля довгого пірса не було жодного корабля. Він поморгав і подивився знову. Пірс складався з людей, довжелезної колони по шість, по вісім у ряд, які стояли по коліна, по пояс, по плечі в мілкій воді, розтягнувшись уздовж берега на півкілометра. Вони чекали, але нічого не було видно, якщо не враховувати отих плям на обрії — кораблів,