Таємничий острів - Жюль Верн

– Вона стане нашим служником, – відповів Герберт. Кажучи це, підліток і не думав жартувати, бо знав, які корисні можуть бути деякі з четвероруких.

Колоністи підійшли до мавпи й уважно подивились на неї. Вона належала до того виду людиноподібних, лицевий кут яких не дуже відрізняється від лицевого кута австралійців і готтентотів. То був орангутанг, а орангутангам не властиві ні кровожерність бабуїна, ні легковажність макаки, ні неохайність сагуїна, ні непосидючість маго, ні погані нахили павіана. Саме у цієї родини людиноподібних безліч рис свідчать мало не про людський розум. Приручені орангутанги можуть прислуговувати за столом, прибирати в кімнатах, чистити одяг і взуття, користуватися ножем, виделкою й ложкою і навіть цмулити вино часом не гірше, ніж двоногі служники, в яких на тілі немає шерсті. Відомо, що орангутанг довго ходив у служниках Бюффона, був йому вірним і старанним помічником. Мавпа, що лежала зв’язана у залі Гранітного Палацу, була справжнім велетнем шести футів на зріст, мала пропорційне тіло, широкі груди, голову середньої величини; її лицевий кут дорівнював шістдесяти п’яти градусам, череп був круглий, ніс – великий, тіло – вкрите м’якою лискучою шерстю. Одне слово, то був досконалий зразок людиноподібної мавпи. Очі, трохи менші, ніж у людини, світилися жвавим розумом, з-під вусів поблискували білі зуби, а нижче кучерявилась каштанова борідка.

– Гарний парубок! – сказав Пенкроф. – Якби ми знали його мову, можна було б побалакати!

– То це правда, пане? – перепитав Наб. – Він стане нашим служником?

– Так, Набе, – посміхаючись, мовив інженер. – Тільки не ревнуй!

– І, сподіваюся, чудовим служником, – додав Герберт. – Він ще, здається, молодий, його неважко приручити і всього навчити. Нам не доведеться застосовувати щодо нього силу, аби виривати в нього ікла, як часом роблять у таких випадках! Він, напевне, прихилиться до хазяїв, якщо ті будуть добрі до нього.

– Звісно, будемо до нього добрі, – відповів Пенкроф, забувши, як він сердився на «штукарів».

І, підійшовши до орангутанга, запитав:

– Як ся маєш, хлопче?

Орангутанг у відповідь щось стиха пробурчав, не виявляючи великого невдоволення.

– Хочеш пристати до нашого людського гурту? – далі запитував моряк. – Разом служитимемо Сайресові Сміту?

Знову почулося згідливе буркотіння мавпи.

– І нам замість платні достатньо їжі?

Втретє почулося задоволене буркотіння.

– Мова його дещо одноманітна, – зауважив Гедеон Спілет.

– Ото й добре, – заперечив Пенкроф. – Найкращі ті служники, які не розбалакують. То слугуватимеш, не вимагаючи платні! Чуєш, хлопче? На перший час платні не призначаємо, зате якщо справно будеш поводитися, згодом плата подвоїться!

Так групка колоністів поповнилася ще одним помічником, котрий зробив їй згодом безліч послуг. Прозвали його на Пенкрофове прохання і на згадку про мавпу, яку той знав, Юпітером, а скорочено – Юпом.

Ось як без надмірних церемоній Юп оселився у Гранітному Палаці.

Невідкладні плани. Міст через річку Вдячності. Плоскогір’я Широкий Обрій стане островом. Звідний міст. Жнива. Струмок. Місточки. Пташник. Голубник. Двоє онагрів. Візок із упряжжю. Поїздка до порту Повітряної Кулі.

Отже, колоністам острова Лінкольна пощастило відвоювати своє житло, не вдаючись до замурованого водостоку і не марнуючи часу та сил на мулярські роботи. Справді пощастило, бо коли вони вирішили взятися за оті роботи, – зграю мавп опанував несподіваний незбагненний жах, який вигнав їх із Гранітного Палацу. Невже їх пойняло передчуття нападу з іншого боку? Тільки так можна було пояснити їхню втечу.

Під кінець дня колоністи перенесли трупи мавп у ліс і там їх закопали; потім вони впорядкували житло, де заброди все перевернули догори дном, але нічого не пошкодили й не поламали. Наб розпалив пічку й приготував із припасів, що зберігалися в коморі, смачну вечерю, яку хвалили усі їдці.

Не забули колоністи й про Юпа, який охоче уминав кедрові горішки та коренеплоди, а їх майбутньому служникові не шкодували. Пенкроф розв’язав мавпі руки, проте ноги вирішив ще не розв’язувати, доки не переконається у її слухняності.

Потім, перед сном, Сайрес Сміт зі своїми товаришами, сидячи довкруг столу, обмірковували деякі плани, що їх слід було здійснити передусім.

Найважливішим і найневідкладнішим було будівництво мосту через річку Вдячності, аби налагодити зв’язок Гранітного Палацу з півднем острова, потім належало зробити загін для муфлонів та іншої худоби, яку колоністи сподівалися приручити.

Як бачимо, здійснення обох планів дало б їм змогу розв’язати чи не найважливіше на той час питання – питання одягу. Та й справді, через міст легко переправити оболонку кулі, яка дасть їм нову білизну, а в загоні можна настригти вовни для зимового одягу.

Сайрес Сміт мав намір поставити загін поблизу витоків Червоного струмка поряд із гірськими пасовищами, де жуйні тварини матимуть удосталь соковитих трав. Дорогу від плоскогір’я Широкий Обрій до Червоного струмка частково було прокладено, а маючи досконалішого возика, ніж попередній, їм не так складно буде перевозити вантажі, особливо коли пощастить спіймати якусь в’ючну тварину.

Але якщо загін для свійської худоби можна було зробити на значній відстані від Гранітного Палацу, то пташник мусив бути поряд, і Наб звернув на це увагу приятелів. Та й справді, птиця мала бути напохваті в кухаря, і, на думку колоністів, найкраще місце для пташника поблизу озера, поряд із колишнім водостоком. Водоплавні птахи жили б там на волі так само, як і інші пернаті, і колоністи вирішили зробити першу спробу, приручивши пару тінаму, спійманих під час недавньої експедиції.

На другий день, 3 листопада, вони почали нові роботи з будівництва мосту, і цій важливій справі віддавали всі сили. Тепер вони поставали теслями і, взявши на плечі пилки, сокири, долота, стамески та молотки, спустилися на берег.

І тут Пенкроф уголос подумав:

– А що, коли в той час, як нас не буде, дядечкові Юпу спаде на думку витягти ту саму драбину, яку він так люб’язно нам спустив учора?

– Прив’яжімо її знизу, – запропонував Сайрес Сміт. І колоністи прив’язали драбину до двох кілець, глибоко забитих у пісок. Потім піднялися лівим берегом річки Вдячності й незабаром підійшли до першого її коліна.

Тут вони спинилися, аби подивитись, чи не можна перекинути моста в тому місці. Воно здалося їм дуже зручним.

І справді, звідси до порту Повітряної Кулі, відкритого напередодні на півдні острова, було лише три з половиною милі; від коліна річки й до порту не складало труднощів прокласти проїжджий шлях, завдяки якому виникло б легке сполучення між Гранітним Палацом і південною частиною острова.

Отоді Сайрес Сміт і поділився з товаришами