Таємничий острів - Жюль Верн
– Чудова тварина! – вигукнув Наб.
– Хай чудова, якщо вона тобі подобається! – відповів Пенкроф. – Тільки я не знаю, як нам повернутися додому!
– Герберт – добрий стрілець, – мовив журналіст. – Лук при ньому. Нехай спробує ще…
– Воно то так, але ті мавпи дуже хитрі! – вигукнув Пенкроф. – Вони вже не висовуватимуться у вікна, і ми не зможемо їх перестріляти. А коли я думаю про шкоду, якої вони можуть накоїти у кімнатах, у коморі…
– Трохи потерпіть! – відповів Сайрес Сміт. – Ці тварини не зможуть довго нам заважати.
– Я в це повірю тільки тоді, коли всі вони будуть на землі, – сказав моряк. – До речі, чи вам, пане Сміт, відомо, скільки дюжин тих штукарів зібралося там, нагорі?
Відповісти на Пенкрофове питання було важко, нелегко було й здійснити Гербертів задум, бо драбину мавпи затягли за двері і, коли хлопець знову потяг за мотузку, вона лопнула, а драбина залишилася на місці.
Становище ускладнювалося. Пенкроф дедалі більше лютував. У всьому цьому був і смішний бік, але моряк рішуче відмовлявся помічати, що тут є щось кумедне. Не було сумніву, що колоністи зрештою виженуть непроханих гостей і повернуться до свого житла, але коли і як? Цього ніхто з них не міг сказати.
Минуло дві години; мавпи не з’являлися на очі, причаївшись у Гранітному Палаці; лише кілька разів мавпяча морда чи лапа висовувалися то у дверях, то у вікнах, і по них відразу били рушничні постріли.
– Сховаймося, – запропонував інженер. – Тоді, можливо, мавпи подумають, що ми пішли, і знов покажуться в отворах печери. Герберт і Спілет хай сховаються за скелями й стріляють, тільки-но висунеться будь-яка з мавп.
Усі виконали інженерів наказ, а найкращі стрільці – журналіст і підліток – зайняли зручну позицію між скелями, де мавпи їх не бачили. Тим часом Наб, Пенкроф і Сайрес Сміт вибралися на плоскогір’я й пішли до лісу, аби вполювати дичини, бо настав час сніданку, а в них не залишилося харчів.
Через півгодини мисливці повернулися з кількома гірськими голубами й нашвидкуруч підсмажили їх. А з дому так і не виглянула жодна мавпа.
Гедеон Спілет і Герберт пішли й собі поснідати, залишивши Топа стерегти мавп під вікнами. Поївши, вони повернулися на свій пост.
Промайнуло ще дві години, але становище зовсім не змінилося. Четверорукі не виказували жодної ознаки життя, можна було подумати, що вони порозбігалися; напевне, їх так налякала смерть одного з їхньої зграї, так настрахав грім пострілів, що вони всі поховалися по кутках Гранітного Палацу або й у коморі. Згадуючи про багатства, що зберігалися в коморі, колоністи втрачали терпіння й, попри інженерові вмовляння, аж лютували й, відверто кажучи, не без підстав.
– Ото халепа! – зрештою сказав журналіст. – І немає надії, що це скоро скінчиться!
– Годі! Треба гнати геть усіх тих негідників! – крикнув Пенкроф. – Ми впораємось із двадцятьма мавпами! Тільки б зчепитися з ними впритул! Невже нема жодної можливості дістатися до них?
– Є одна, – відповів інженер, якому, певно, щось спало на думку.
– Одна? Що ж, і то добре, коли більше немає. Яка ж?
– Спробуймо спуститись до Гранітного Палацу через колишній водостік, – відповів інженер.
– О, сто тисяч чортів! – вигукнув моряк. – Як же я сам до цього не дотумкав?!
І справді, тільки таким робом можна було пробратися до Гранітного Палацу, вступити в бій з мавпами й прогнати їх геть. Хоч отвір водостоку закладено міцною кам’яною кладкою, яку доведеться зруйнувати, але нічого: згодом її можна відновити. На щастя, Сайрес Сміт ще не здійснив свого задуму приховати отвір, піднявши рівень води в озері, бо в такому разі довелося б змарнувати немало часу, аби прокласти дорогу в дім.
Сонце схилилося за полудень, коли поселенці, добре озброївшись і прихопивши кайла й лопати, вийшли з Комина, пройшли під вікнами Гранітного Палацу, звелівши Топові лишатись на місці, й намірилися йти лівим берегом річки Вдячності до плоскогір’я Широкий Обрій.
Та не встигли вони пройти й п’ятдесяти кроків, як почули лютий собачий гавкіт. Здавалося, Топ у відчаї кличе їх до себе.
Всі зупинилися.
– Біжімо назад! – крикнув Пенкроф.
І всі щодуху кинулись до узбережжя.
Обігнувши скелю, вони побачили, що становище різко змінилося.
І справді, мавпи, опановані раптовим незбагненним страхом, шукали втечі з Гранітного Палацу. Кілька з них спритно, наче блазні, стрибали з одного вікна у друге. Вони навіть не робили спроби скинути драбину, що полегшило б їм спуск на землю, мабуть, із переляку, мабуть, забувши про цей спосіб утечі. Незабаром п’ятеро чи шестеро з них опинилися на мушці в колоністів, і ті, спокійно цілячись, відкрили стрілянину. Деякі з мавп, поранені або вбиті, виючи з болю, падали в кімнати. Інші стрибали вниз і розбивалися на смерть, і через кілька хвилин у Гранітному Палаці, певно, не лишилося жодної мавпи.
– Ура! – гукнув Пенкроф. – Ура! Ура!
– Не кваптеся кричати «ура», – зауважив Гедеон Спілет.
– Чому? Адже вони всі перебиті, – відповів моряк.
– Та певно, але ми все одно не можемо повернутись додому.
– Ходімо до водостоку! – запропонував Пенкроф.
– Безумовно, – погодився інженер. – Та, можливо, було б краще…
І в цю мить, ніби у відповідь на зауваження Сайреса Сміта, вони побачили, як драбина зісковзнула з порога дверей, потім розгорнулася і впала вниз.
– О, клянуся люлькою! Оце дива! – вигукнув моряк, дивлячись на Сайреса Сміта.
– Таки дива! – пробурмотів інженер і першим кинувся до мотузяної драбини.
– Обережно, пане Сайресе! – крикнув Пенкроф. – Може, там іще є мавпи…
– Побачимо, – відповів інженер, видираючись драбиною нагору.
Його товариші побралися вгору слідом за ним і за хвилину опинилися на порозі дому.
Колоністи обшукали весь дім. Нікого не було ні в кімнатах, ні в коморі, не пограбованій четверорукими.
– А драбина? – вигукнув моряк. – Який добродій її нам спустив?
У цю хвилину пролунав дивний крик, і величезна мавпа, що ховалася в коридорі, кинулася до зали, а за нею Наб.
– Ах ти бандюга! – крикнув Пенкроф і заніс сокиру, щоб розчерепити тварині голову.
Та Сайрес Сміт зупинив його і сказав:
– Пощадіть її, Пенкрофе.
– Щоб я змилувався над цією чорнопикою тварюкою?
– Атож. Адже вона скинула нам драбину!
Інженерів голос пролунав із такими нотками, що важко було зрозуміти, жартує він чи говорить серйозно.
Та все ж усі кинулися на мавпу, що відважно відбивалася, звалили її і зв’язали.
