Записки Кирпатого Мефістофеля - Володимир Кирилович Винниченко

Вийшовши з Клавдиного дому, я довго стою на розі під ліхтарем. Падають сніжинки й тануть на лиці. В моїй душі тихий, ниючий жах. Я заходжу в бакалійну крамничку й пишу Шапочці декілька слів:

«Не міг і не зможу. Рішайте!»

Але тут же слово «рішайте» викреслюю так, щоб не можна було прочитати й заліплюю куверту. На Хрещатику віддаю листа післанцеві й наказую, коли буде відповідь, принести її на мою адресу. Сам простую додому й там з тим самим безперестанним, тихим жахом, що немов дзюрчить звідкись, лежу на канапі. Часом, як блискавиця, спалахує одчай, я схоплююсь, бігаю по хаті й напружено чекаю дзвінка післанця. Нарешті, він приходить.

— Приказали переказать, що самі прийдуть.

Я знов лягаю і жду. Минає багато часу, але я все ще лежу. Коли б'є друга година ночі, я переходжу у спальню, до ранку лежу в ліжку, дивлячися сухими, гарячими очима у стелю і шопочу: «Шапочко, Шапочко, Шапочко!..»

Ранком Микола подає листа. Я вже знаю, що в йому.

«Прощайте, Якове Василевичу! Коли Ви читатимете цього листа, мене вже не буде в Київі. Не треба мене шукати! Мені дуже важко. Але так краще. Я завсіди пам'ятатиму Вас. Спасибі за все! Смертельно боляче! Писать багато не можу. Та Ви й самі розумієте все. Прощайте, дорогий, бідний! Ваша Шапочка».

— — — —

Міці йде четвертий рік. Від цього Різдва він носить уже моє прізвище. Клавдія вдає, що вінчання для неї неприємна необхідність, і каже Ользі Петрівні, що дійсний звязок у шлюбі не в вінчанню. З нею цілком згоджується Соня, яка все ж таки вітала нас з своїм зворушено-насмішкуватим виглядом. Їх усіх особливо зворушує таке сильне почування морального обов'язку в мене.

Панас Павлович ніжно підсміхається і пропонує себе за хрещеного батька «новому наслідникові» — Клава на сьомому місяці.

Мої справи йдуть добре. Маю двох помічників, ґувернантку, велику кватиру, успіх у картах.

Клава — хороша женщина, й я задоволений, що вона моя жінка. Але, як вона тепер живе, я не знаю, бо бачуся з нею дуже рідко. Все ж таки, як посилаю Нечипоренкові гроші на заслання, стараюся, щоб Клава не знала, — їй не шкода грошей, але вона турбуєтеся, щоб знайомство з такими людьми не попсувало мою кар'єру. Вона не кричить, а тільки плаче. Я все ж таки волію не бачити цього й замикаюсь у кабінеті.

Про Шапочку майже нічого не знаю. Кажуть, вона в Москві, співає вже на сцені й живе цивільним шлюбом з якимось мисцем.

Вечорами я рідко буваю дома. А коли буваю, то сиджу з Мікою в кабінеті. Ми замикаємось, щоб нам не перешкаджали. Я оповідаю йому казки, з яких він особливо любить одну: про маленьку, любу дівчинку «Білу Шапочку».

КІНЕЦЬ.