Записки Кирпатого Мефістофеля - Володимир Кирилович Винниченко

Шапочка в мене. Я підходжу до неї, обнімаю й міцно, радісно цілую її. Ніколи, після першого поцілунку, я цього не робив. Шапочка, вся зашарившись, уся спалахнувши назустріч моїй радости, не протестує, не противиться, але й не відповідає. Вона тільки спішить угадати, зрозуміти мою радість.

Я, як можу, виясняю їй. І їй, і самому собі. Вона слухає вважно, наївно розплющивши очі. Коли її щось дуже захоплює, цей наївний вираз раз-у-раз спливає їй на лице. Милий, гарний такий вираз!

— Так, Шапочко, так от у чому вся річ! Треба було привести себе «до одного знаменика», як каже Панас Павлович…

— — — —

Але не встигає Шапочка щось сказати мені, як у кабінет увіходить сам Панас Павлович, у шубі, шапці, з бурульками на вусах, у калошах. Він простує до канапи, сідає й якимсь змерзлим, тоненьким голосом каже:

— Я вбив свою жінку…

І скидає спітніле пенсне, яке починає зараз же розглядати, крутячи його тремкими пальцями. Шапочка сильно хапає мене за руку й тисне так, що мені стає боляче, а сама поширеними очима, які малюють у кінематографічних героїнь, дивиться на Панаса Павловича.

— Яку жінку?! Що вам таке, Панасе Павловичу?

— Я вбив свою жінку…

Він, мабуть, увесь час повторює про себе цю фразу й більш нічого не може вимовити тепер. Потім він підводиться й іде до передпокою. Тоді Шапочка наздоганяє його, повертає назад і всадовлює його на канапу.

— Не треба, Панасе Павловичу! Пострівайте! Сядьте сюди!

— Та як це трапилось? — через щось пошепки питаю я.

— Ні, пустіть! — жалібно, напів-божевільно скрикує він і знову рветься до дверей. Ми злякано тримаємо його.

Добитись чогонебудь од Панаса Павловича нема ніякої можливости: він не чує, не розуміє питань, усе рветься кудись. У його лице мокре, жалюгідне; на блідому переніссю фіолетова смужка від пенсне; очі блукаючі, слізливі.

— Їдьте туди! — шопоче мені Шапочка. — Нічого, їдьте! Я не пущу його. Скажіть Миколі, щоб замкнув за вами двері на сходи!

Хвилин через двацять я під'їжджаю до дому Панаса Павловича. Ні юрби, ні поліцаїв нема. Значить, це трапилось уже давно, й він десь блукав. На сходах теж нікого. На мій дзвінок двері відчиняються майже моментально, ніби хтось стояв у сінях і чекав на мене.

Передо мною — Галя. Вона дивиться на мене вгору, здивовано. Ми обоє мовчимо.

— Вам кого? — питає вона, нарешті.

— Тут… щонебудь трапилось?

В сей час з'являється Варвара Хведорівна, випростована, з довгим, величним обличчям. Я непорозуміло витріщаюсь на неї, забувши навіть привітатись.

— Що тут, Галю? — рівним, тихим голосом звертається вона до дочки, немов не помічаючи мене.

— Я не знаю… — розгублено каже Галя.

— Простіть, Варваро Хведорівно! Тут, очевидячки, якесь непорозуміння. Я боюсь, що Панас Павлович хворий. Він тільки-що прийшов до мене й заявив, що…

Я зупиняюсь, не відважуючись далі говорити при Галі. Але Варвара Хведорівна спокійно й незвично для неї стомлено каже:

— Так, він стріляв у мене. Він, мабуть, подумав, що вбив мене, бо я, відсахнувшися, спіткнулась на стілець і впала. Він у вас?

— У мене.

— Скажіть йому, що я навіть не ранена. Окрім того, коли ваша ласка, попрохайте його прийти додому, мені треба побалакати з ним. Скажіть, що я постараюсь не хвилювати його цею розмовою, і що ця розмова буде остання. Він давно в вас?

— Ні, тільки-що…

— Він не був у поліції?

— Здається, ні. Так, звичайно, ні. Инакше його б задержали там. Хиба це сталось тільки-що?

— Це було біля дванацятої. Ви скажете йому?

— Неодмінно. Неодмінно скажу!

Варвара Хведорівна має такий вигляд, що я низько, поштиво вклоняюсь їй і виходжу.

Коли Панас Павлович, нарешті, розуміє, що ми з Шапочкою силкуємося вияснити йому ситуацію, він страшенно, болюче червоніє й, не слухаючи нас далі, вибігає в передпокій. Йому так соромно, що я вже мовчу, відмикаю двері й випускаю його.

— От так дурна й тяжка історія! — кажу я, вертаючись у кабінет.

— Наче якийсь кошмар приснився… — сердито каже Шапочка. — Але ж він усе ж таки хотів убити її, Якове?

— Так, як видно…

— І дурний: не радіє, що так вийшло, а соромиться.

— Тепер, може, вже й радіє.

— Їй-Богу, як кошмар. Приснилось, і вже немає. От тепер я почуваю, як трусяться ноги. Ну-ну!

Вона стомлено сідає, потім лягає на канапу й заплющує очі.

А я ходжу по хаті, стараючися ступати тільки по килимі, й хочу вернути ту радість, яку так нагло перервав Панас Павлович. Але радости немає. Я вдаю, що дуже збентежений історією з Панасом Павловичем, і Шапочка не дивується з моєї мовчазности.

— — — —

Вранці Варвара Хведорівна телефоном запрошує мене прийти до неї в четвертій годині пополудні в дуже важній справі, яка торкається Панаса Павловича, її та їхніх дітей. В її голосі вчуваються ті самі нотки втоми й чудного спокою, що й учора. Я обіцяю.

Очевидячки, вияснення при свідках, установа нової конституції. Я — свідок із боку чоловіка, а з її боку буде хтонебудь із її приятелів.

Бажаючи бути офіціяльно точним, я входжу рівно в четвертій у їхній передпокій. На порозі вітальні зустрічає мене Варвара Хведорівна. Вона в чорній, глухій сукні, з довгим золотим ланцюжком на всі груди. Вітаючися з нею, я помічаю, що її губи сьогодні не нафарбовані, та що колір лиця недужий, у жовтявих плямках. Одначе вона тримається таксамо рівно, велично, й її великі пукаті очі дивляться на мене спокійно та холодно.

З великим здивованням я застаю в вітальні Олександру Михайлівну. Вона стоїть біля роялю й удає, що вважно розглядає якусь фотоґрафію, тримаючи її обома руками близько коло самого лиця. Зачіска в неї нова, дуже молодить її. Вона одягнена, як у останній час, модно й підкреслено чепурно. Мені це кидається в очі, не вважаючи на надзвичайність ситуації. Кидається в очі також (особливо після обличчя Варвари Хведорівни) її краса, благородна та строга.

Тут же й Панас Павлович, серйозний, внутрішньо схвильований, у сюртуці, з гладенько зачесаною шапочкою волосся, знову з ніжним рум'янцем на чисто виголених щоках. Він, не дивлячись мені в очі, мовчки й урочисто потискує мені руку. Таксамо без усмішки вітається й Олександра Михайлівна. Я мимохіть заражаюсь їхнім настроєм, і мені навіть ніяково, що я не в сюртуці. Вражіння таке, ніби ми зійшлись на читання заповіту.

Їм усім, видно, відомо, що має статись. Варвара Хведорівна запрошує