Записки Кирпатого Мефістофеля - Володимир Кирилович Винниченко

По деякім досить тяжкім мовчанню Варвара Хведорівна починає безпристрасним, тихим голосом:

— Я прохала б, панове, не дивитись на це зібрання, як на комедію. Я признаю, що все можна було б улаштувати простіще. Але, на мою гадку, шлюб є настільки поважний акт у життю людей, що утворення, чи розвязання його має робитися з цілковитою серйозностю.

Вона бере в руку біля самої шиї ланцюжок і помалу проводить по йому вниз до самого пояса. Ми мовчимо. Варвара Хведорівла приплющує очі, потім знову розплющує їх і тим же тоном каже далі:

— Вам усім відомо, що сталось учора між мною й моїм… чоловіком, Панасом Павловичем. Я вірю, що в його вчинкові не було обдуманости наміру; це було зроблене у стані крайнього піднесення. І все ж таки це примусило мене подивитись на деякі речі з такого погляду, з якого я не дивилась раніще. І це примусило… і я побачила, що ми повинні розвязати наш шлюб. Я запросила вас сюди, щоб поставити умови, чи то пак разом виробити умови, на яких ми можемо…. як личить порядним людям, розійтись. Коли дозволите, я висловлю свої… бажання.

Панас Павлович щось бурмотить і неспокійно ворушиться. Олександра Михайлівна сидить рівно, потупивши очі, щипаючи пальцями кінчик хустки.

— Я насамперед хотіла б, щоб та влада, яка нас поєднала колись, щоб вона ж і санкціонувала наше розстання. Себто, щоб був формальний, законний розвід. Згоджуючись оддати нашого сина Дмитра батькові, я хотіла б, щоб він жив у законній родині. Себто, щоб мій колишній чоловік, Панас Павлович, не вступав ні з ким ні в яке незаконне співжиття.

Ні Панас Павлович, ні Олександра Михайлівна ні одним рухом не виявляють своїх почувань. Значить, їм і це відомо.

— Далі. Вину за розвід повинен узяти на себе Панас Павлович і нести всі наслідки її, установлені законом. Мені має бути дане право бачити мого сина в кожний час і брати його до себе на три місяці що-року. І, нарешті, з матеріяльного боку покинена родина повинна бути забезпечена половиною засобів, що має колишній голова сім'ї до свого розпорядження. Оце мої бажання…

Вона замовкає й дивиться просто перед себе.

Олександра Михайлівна перестає щипати хустку й сидить зовсім непорушно, не підводячи очей. Я зиркаю на Панаса Павловича. Він якось одразу скидується, зміркувавши, мабуть, що за ним слово, й похапцем мимрить:

— Я приймаю всі умови. Себто, я цілком згоджуюся й охоче… приєднуюсь… І думаю, що… Коли хтонебудь бажає внести на розгляд, то… Щодо мене, то я приймаю всі… бажання й обіцяю виконати їх.

Після цього Варвара Хведорівна підводиться і стоячи каже:

— Від цеї хвилини я вважаю і прошу всіх уважати наш шлюб розвязаним. Ви, Панасе Павловичу, будьте ласкаві сповістити мене по-змозі швидче про ваші найближчі наміри. Особисто, чи через довірену особу, мені байдуже.

Вона мовчки вклоняється всім нам і, не хапаючись, рівно і строго виходить із кімнати.

Лице Панаса Павловича горить, і очі, як звичайно, дуже кліпають. Олександра Михайлівна стоїть, тримаючися за спинку свого стільця, і таксамо дивиться вниз.

— Якове Василевичу, — звертається до мене тим же офіціяльним голосом Панас Павлович, — сподіваюсь, що ви не відмовитесь узяти на себе ведення справи?

— Я до ваших послуг, Панасе Павловичу! — відповідаю я в тон йому.

Далі почуваючи, що, з пошани до Варвари Хведорівни, не треба порушувати поважного настрою приватною розмовою, чи хоч би усмішкою, я зараз же прощаюсь і виходжу.

І до такої міри я загіпнотезований цею сценою, що навіть, сидячи на бричці, деякий час заховую строгу, врочисту поважність на лиці. І, тільки проїхавши кварталів зо двоє, питаюся сам себе: Що ж це було: комедія, бажання з честю вийти з тяжкого становища, чи що инше? І рішаю, що може бути й те, і друге й усе разом. Але, в кожнім разі, зовсім добре для Панаса Павловича. Несподівано добре. Як-не-як, а в цеї жінки багато сили, розуму й певного благородства. Головно, розуму. Вона зрозуміла, нарешті, що далі йти в цьому напрямі не можна. Значить, навіть із такою жінкою при певних умовах можна погодитися.

Гей, а чому б мені не спробувати таксамо погодитися з Клавдією? Коли їй таксамо добре дати зрозуміти становище, вона таксамо мусить згодитись. Вона мусить зрозуміти, що я не можу лишити в неї свою дитину. А також не можу вирвати з себе те, що більше за мене, що не надається ніяким потугам розуму та волі. Жити з нею, бути її чоловіком, я теж не можу, це теж більше за мене. Коли ж зроблю над собою таке насильство, то це нам усім скалічить життя.

Так, вона згодиться!

— — — —

Але що ближче підходжу до дому Клавдії, то моя певність слабшає, арґументи видаються непереконуючими, блідими.

Коли ж я роздягаюсь у їхньому крихітному коридорчикові, й на мене шугає запахом нафтяної лямпочки, мила, пелюшок і нагрітої вогкости; коли я дивлюсь на палаючі щоки Клавдії, що стоїть біля мене з засуканими рукавами та знайомим вохким блиском очей зпід пенсне, я почуваю, що нема ніякої надії, і що Клавдія — не Варвара.

— Ми не сподівались, що ти прийдеш так рано, й купаємо Міку, — каже вона соромливо-радісним голосом, який буває раз-у-раз, як вона купає Міку.

— Я не на довго. Не буду перешкаджати…

— Що значить? Ти нам не перешкаджаєш.

Мене сьогодні ріже її «ти», а палаючі щоки викликають легку огиду.

— Олю! Яків Василевич прийшов! — на віщось оповіщає вона, ніби та не чує сама.

— Хочеш подивитися на купання? Ти ж любиш! Тільки зогрійся, ти з морозу! Олю, а я поставила чайник на плиту. Я зараз засвічу тут лямпу. Господи, ніколи нема сірників на місці! Швидче б уже звідси, я страшенно скучила за електрикою. Хочеш зараз чаю, чи потім?

— Дякую, мені не хочеться чаю.

— Що значить? Ти ж любиш по обіді.

Я не відповідаю нічого. Мене страшенно дратує оце її «що значить» і посилання на те, що я люблю, а також її радість і оживлення від мого приходу.

— Клаво, швидче! — чується голос Ольги.

— Ну, ходім, ти вже зогрівся!

Посеред кімнати на двох стільцях стоїть маленька з сірої бляхи ванночка. Навколо на підлозі ринки, горшки з водою, миска. На стільцях і на ліжках пелюшки, віхтики, мийки, губки. Пахне, як у бані, й так душно, парно, що мені