Записки Кирпатого Мефістофеля - Володимир Кирилович Винниченко
— Чого ж, посиджу й сьогодні… — кажу я з усмішкою.
Костя злегка вищить і біжить до стінки, вдаючи, що хоче стрибнути на неї.
— Костю, годі, розбудиш Міку!.. Костю, не підеш гулять! Іди, грайся!
Костя тихенько, зігнувшись і поглядаючи на мене, з тою ж усмішечкою біжить до кубиків, і з перебільшеною заклопотаностю починає переставляти їх, щось шопочучи й позираючи на мене.
Я знесилено спіраюсь на спинку канапи й заплющую очі. Тепер мені не треба тримати себе в руках.
— Болить голова? Може, фенацитину дати? — так-само похмуро питає Клавдія.
Я кручу головою.
— Я зараз дам чаю.
— Зтомився трохи.
Клавдія йде в кухню й незабаром вертається з знайомим мені чайником, чашкою й склянкою на таці.
Я почуваю себе смішним, обдуреним. Мені сором за вчорашній вечір, сонний порошок, за той внутрішній, тихий жах, у якому був я ввесь час, і який тільки тепер помітив.
Але одночасно, як після проколу міхура, мені легко, вільно, я можу думати, рухатись, говорити. Кімната потрохи починає здаватись мені милою. Знайомий чайник так утішно, задиракувато держить догори сильного полупленого носика! І здається, що вчорашнього вечора зовсім не було, що я вигадав його, що навіть соромитись нема чого, а коли й є, то це теж добре.
— Ну, що ж Ольга Петрівна каже про переїзд? — голосно кажу я, тримаючи склянку в руці.
Клавдія Петрівна з деяким дивуванням зиркає на мене і стримано відповідає:
— Вона сама хотіла з тобою поговорить.
— А коли ж я удостоюсь авдієнції?
— Вона буде дома в восьмій.
— Ого! Занадто довго ждать. Але в принципі ти згодна переїхати?
Клавдія колотить ложечкою чай у склянці, мовчить і, нарешті, хвилюючись, говорить:
— Через що ти ставиш цю умову? Тобі гидко, що ми тут?
Як-тільки я помічаю її хвилювання, почування легкости й вільности зникає, як димок циґарки від помаху руки.
— Через те, що так буде краще для тебе, для дитини і для мене, — кажу я з притиском.
І цей притиск, що натякає на щось важне й погрозливе, лякає мене самого. Клавдія з непорозумінням наводить на мене скла свого пенсне.
— Що значить? — шопоче вона.
— От-те й значить, що кажу. І кажу, Клавдіє, серйозно. Пояснять не буду; колись, може, розкажу. А тепер прошу й раджу: краще їдь якомога швидче.
Вона розгублено, непорозумілими очима водить по мені, немов вишукуючи місце, де захована розгадка моїх слів.
— Що ж може трапитись?
— Трапитись нічого особливого не може, але нам треба не бачитись, бо це утворить між нами тяжкі відносини.
Клавдія гірко, мовчки посміхається й починає сьорбати чай, нахилившись над чашкою.
— Я не можу, щоб моє життя залежало від твоїх настроїв! — раптом одривчасто і знову хвилюючися промовляє вона. На її щоках з'являється чіткий, як наліплений, рум'янець.
— Тут не настрій, Клавдіе, а…
— Ні, це настрій! Сьогодні ти хочеш, чи хтось инший там хоче, щоб ми виїхали звідси, завтра сюди. Я не можу возити таку малу дитину зімою бо-зна куди, жить у готелях, на вокзалах.
— Ніяких готелів не треба! Ольга Петрівна може наперед поїхати, все наготовити, й ти приїдеш у готову кватиру.
— А, це тільки так кажеться!
— Ну, як знаєш!
Ага, так воно он-як!.. Добре ж! Не віриш, що так краще буде? Чудово! Ти переконаєшся. Ти хочеш присмоктатись дуже, боїшся, що це тобі не вдасться, як виїдеш? Ну, так не присмокчешся ж ти й тут!
Я мовчу й помалу п'ю чай. Вчорашнє хвилювання починає проходити по мені. Воно гидке мені, але я не противлюсь йому й навіть хочу, щоб воно швидче заповнило всього мене, — тоді ніби чад устилає всі мої думки та почування.
— Ну, що ж, я не дуже настоюю на цьому, — кажу я, й мені здається, що мій голос дуже глухий, як зпід пальта. Клавдія все таксамо дивиться собі в чашку.
— І ти маєш, мабуть, рацію, дитину можна простудити. Я боюсь, що й у цій кватирі він простудиться, занадто вохко тут.
Клавдія зиркає на міхурці шпалер, на кутки, й заклопотано похитує головою.
— Страшенно вохка кватира. Для дитини це дуже шкідливо. Дати ще чаю?
— Ні, дякую!
— Що значить? Ти ж любиш чай. Я міцного.
— Ні, дякую. Так, так, неодмінно треба змінити помешкання. Ну, значить, нема чого дожидатися. Треба йти.
Тут Костя, який удає, що дуже занятий кубиками, прудко схоплюється й жалібно дивиться на матір.
— Ма-а-мо! А гуля-ать?
— Підеш з тіткою Олею.
— Еге-е! А вона скаже, що втомилась…
— Я можу посидіти й сьогодні, коли хочеш. Пів години часу я ще маю.
— Але, може, ти поспішаєш?
— Ні, ні, мамуню, Яків Василевич не поспішає! Даю, мамуню, чесну клятву, що не братиму в рот бурульок, тільки ти одягайся.
Він у радісному підняттю швидко-швидко говорить, хапає свої камаші, рукавички, тикає їх у руки Клавдії й нетерпляче подригує тоненькими ноженятами.
Але Клавдія вагається, ще не сміє, й помалу, мляво одягає Костю, поглядаючи на мене. Я бачу, що мені треба ще раз рішуче підтвердити своє бажання лишитися з Мікою. Але я не можу цього зробити і жду, що вона от-от скаже: «Ні, Яків Василевич поспішає, ми підемо иншим разом, коли прийде тітка Оля». Тоді я встану й піду собі.
І тут же виразно кажу собі: «Це момент, коли ти виносиш собі той, чи инший присуд. Вибірай!»
І мені хочеться, щоб вони вже швидче йшли.
Клавдія раптом перестає застібати камаші, підводиться й каже Кості:
— Я ж і забула, Костю: хутко треба годували Міку.
— Е-е-е! — вибухає плачем Костя й сідає на підлогу, соваючи ногами.
— Костю, коли ти будеш ревти, я замкну тебе в кухню!
Я сиджу в чудному безвіллю й задубілости.
— Костю, Міку розбудиш! Годі, кажу тобі!
— Е-е, Міку, Міку! Все Міку. Ти обіцяла мені! Е-е!
Я рішаю.
— Хиба так скоро треба годувати? Пів години ж можна почекати. А Кості треба трошки свіжого повітря.
Костя затихає і сторожко дивиться на матір іще повними сліз очима.
Клавдія несміло каже:
— Але ж тобі, може, неприємно лишатися з дитиною?
— Через що? Навпаки. Я посиджу, почитаю.
— Ну, добре!
І Костя й вона відразу, міняються й хапливо, весело одягаються далі. Вона переконалась, що мені хочеться лишатися з Мікою.
— Коли хочеш, ти можеш там, біля його посидіти, там тепліще… — наївно радить вона. — Він має добрий сон, не прокинеться, не бійся!
— Так, я там посиджу.
Знову замикаю за ними двері і слухаю, як вони, оживлено балакаючи, сходять по сходах. Сьогодні нема безсилля від хвилювання. Все в мені немов