Помилка - Світлана Талан

Микита їхав додому, коли йому подзвонила Діана й сказала, що від’їжджає на пару тижнів.

– Я хочу тебе побачити перед від’їздом, – сказав Микита. – Не можеш же ти поїхати, не попрощавшись?

– Пробач, але так вийшло, – Діана пояснила причину поспішного від’їзду. – Ой, вибач, уже прийшов водій автобуса, ми зараз вирушаємо. Я тобі ввечері подзвоню, – сказала й вимкнула телефон.

Микита вирішив відлежатися вдома, у спокійній обстановці, виспатися і про своє нездужання нічого не говорити матері. Він ліг у ліжко, вкрився з головою. Напевно, усі в дитинстві так ховалися від своїх страхів, ковдра була порятунком і від грози з блискавкою, і від привидів, і від моторошної темряви. Якби зараз можна було ось так сховатися під ковдру й забути про те, що ти – наркоман, що живеш одним днем, мета якого завжди єдина – заповітний шприц із чудодійною рідиною! А слово яке образливе – «наркоман»! Звучить, як лайка, гірше від будь-якого добірного мату. Цим словом лякають дітей: «Не ходи туди, там наркомани!» Бабусі крокують у ногу з часом, вибираючи страшилки не про Бабу-Ягу або триголового змія, а про наркомана. Мешканці під’їзду, побачивши використаний шприц на вікні, кажуть: «Розвелося наркоманів!» Під вікнами двірничка збирає рукавицями шприци і, кинувши недобрий погляд на вікна, обов’язково скаже: «Що б ви повиздихали, чортові наркомани!» І вони всі мають рацію. Хіба може нормальна людина вкрасти вдома прикраси, гроші, продати за дозу ноутбук, книги, посуд, свій одяг? Нормальна не зможе, а наркоман – легко. Нормальній людині ніколи не зрозуміти наркомана, який має можливість сприймати музику, кольори, час, відчуття по-іншому, не в чорно-білому тоні, а райдужно, з екстазом й ейфорією. Нормальна людина думає про різні речі: як заробити собі на новий холодильник, на нормальний відпочинок, врешті-решт, на нові чоботи. І живе вона тьмяно й непоказно, зате дотримуючись усіх принципів моралі й правил життя, які сама собі написала. У наркомана зовсім інше життя. Так, є усвідомлення, що ти – покидьок для суспільства, що в тебе немає правил моралі, немає ні принципів, ні совісті. Нормальна людина вважає: наркоман хворий, він не усвідомлює, що став на слизький шлях, по якому котиться вниз, вдаючись до аморальних вчинків, і кінцева мета його падіння – смерть у молодому віці. І тоді нормальна людина намагається довести, що наркоманія – це погано, немов у наркомана немає своїх мізків. А все не так! Хіба він, Микита, не усвідомлює, що він наркоман? На відміну від алкоголіка, у нього мізки завжди працюють. Боляче, сумно й прикро знати, що ти ненормальний, ти – наркоман, але що робити, якщо всі думки й бажання зводяться до одного – прийняти дозу. Перша гадка після пробудження – доза, снідаєш і думаєш про неї, на заняттях у голову нічого не лізе, окрім бажання зловити кайф. І навіть коли поруч Діана, цей світлий ангел, у підсвідомості сидить думка про бажану дозу. Алкоголік, і той може спокійно відпрацювати день, а ввечері наклюкатися горілки до непритомності, а наркоман думає про дозу постійно. Немає сили, яка змогла б відвернути від цієї нав’язливої ідеї. Самотній подорожній, що мандрує в пустелі без води, може відволікатися, думаючи, наприклад, про своє минуле життя, і йти далі. А наркоман не зробить крок уперед, не згадавши про наркотики, немов цю гадку, як зернятко, посадили йому в мозок, вона проросла і вже нікуди не може зникнути. Ця думка відсувала в неозоре майбутнє мрію про диплом лікаря і власну приватну клініку. Було гірко й образливо, але мрія про дозу сильніша за всі інші. Вона затьмарювала все майбутнє, якщо воно настане. Про нього не хотілося думати. У всіх наркоманів одне майбутнє – передчасна смерть, і, як сказав Ян, питання тільки в тому, коли і як. З цим можна було б змиритися, якби не Діана. Вона як весняна свіжість, як ангел, що зійшов із небес, поруч із нею хотілося бути кращим і чистішим. Коли бачив Діану, Микиту охоплювала непереборна жага відчувати її руки, дивитися в незвичайні очі, чути голос. Тільки заради неї можна змінити весь уклад свого життя, відмовитися від дози, позбутися навіть думок про неї й почати все з нуля…

– Привіт, братику! – прокричав Ян у телефонну слухавку. Микита невдоволено поморщився. Що за звичка кричати так, ніби довкола нього лише глухі?

– Здоров був, – відповів Микита.

– Я телефоную з приводу боргу, – сказав Ян без довгих вступів.

– У мене поки немає грошей, але я щось придумаю.

– У батька просив?

– Зідзвонювався з ним – говорить, що в нього нова сім’я й він не має можливості мені допомогти.

– А ти їздив до нього?

– Ні. А навіщо?

– Може, там не бідують, а нормально живуть. Поїхав би, придивився, що, де і як лежить, – порадив Ян.

– Нема особливого бажання його бачити, – зізнався Микита. – Утім, мене ніхто туди не кликав.

– Треба поворушитися, – сказав Ян. – Я міг би почекати ще трохи, та тут така справа… Васьок ласти відкинув.

– Коли?

– Сьогодні вночі. Ми з хлопцями хочемо провести його як годиться, купити величезний кошик білих троянд. Прийнято в нас прощатися з товаришами. Зрозумів?

– Ясно, – зітхнув Микита й почухав потилицю. – Яне, приїжджай до мене, забереш телевізор із моєї кімнати.

– Знову? – завив Ян.

– Тобі ж треба терміново? – запитав він і, не дочекавшись відповіді, додав: – Тільки давай швидше, поки матері немає вдома. Так, і прихопи мені один «чек».

Микита швидко вимкнув телефон, щоб Ян не передумав. Він не закінчить так, як Васьок. У нього є Діана, і треба зробити все, щоб бути поряд із нею, тим більше, що вона буде відсутня два тижні. Це будуть дні змін у його житті. Коли повернеться Діана, він стане вже іншим, а про минуле згадуватиме, як про кошмарний сон. Буде боляче й важко, але заради цієї світлої дівчини можна витримати будь-які випробування, не тільки ломку…

У палаті з нещасливим номером одне ліжко було вільне, а два інші займали лежачі хворі. Діана привіталася, їй відповіла худенька жінка, представившись Вірою. Важко було визначити, скільки їй років. Жінка була в хустині, а худе, сірого кольору обличчя з безбарвними губами та в’ялою шкірою нічого не говорило про її вік. Було помітно, що хвороба відібрала свіжість молодості й додала років, тому можна було їй дати і двадцять п’ять, і всі сорок. Діана розклала свої речі на вільних полицях шафи, намагаючись робити це