Засліплення - Еліас Канетті

— То як посуваються справи?

Кін подивився собі під ноги. Голос обурено прогарчав:

— Я що — собака?

Нарешті Кін збагнув, що це розмовляє карлик. Кін не знав, що сказати про справи. Він розглядав неповторний коротунів ніс, який викликав у нього підозру. Жодних справ Кін не вів, отож тільки легенько стенув плечима. Його байдужість справила неабияке враження.

— Фішерле мене звати! — Ніс дзьобнув у стільницю.

Кінові стало шкода свого доброго ім’я. Тож він і не назвав його, а тільки стримано вклонився, що можна було витлумачити і як відмову знайомитись, і як ґречність. Карлик вибрав друге. Він випростав обидві свої руки — довжеленні, як у гібона, — й схопив Кінову теку. Те, що в ній було, його розсмішило. Кутиками губів, що посмикувалися праворуч і ліворуч від носа, він нарешті довів, що рота таки має.

— Паперова галузь, я вгадав? — прокректав він, підіймаючи над головою ретельно згорнений пакувальний папір.

Угледівши цю картину, весь світ під небом одностайно зареготав. Кін, який добре усвідомлював глибше значення свого паперу, хотів був вигукнути: «Це нахабство!» — й вихопити його з карликових рук. Одначе вже сам цей намір, загалом такий сміливий, видався йому жахливим злочином. Щоб якось спокутувати його, він зробив нещасну, збентежену гримасу.

Фішерле відчепитися не хотів.

— Оце новина, людоньки, оце новина! Агент, німий, як риба, агент! — Він заходився перемацувати кривими пальцями папір і пожмакав його не менше, ніж у двадцятьох місцях.

У Кіна защеміло серце. Йшлося про чистоту його бібліотеки. Що ж придумати, щоб її врятувати? Фішерле став на стілець — тепер він був точнісінько такий самий заввишки, як Кін, що сидів, — і переривистим голосом заспівав:

— Я — рибалка, а він — рибка! — На слові «я» він ляскав себе папером по горбу, а на слові «він» давав папером запотиличника Кінові.

Той мовчки терпів. Він був навіть щасливий, що цей оскаженілий карлик не вбив його взагалі. Помалу таке обходження з ним починало завдавати йому болю. Про чистоту бібліотеки вже можна було забути. Він збагнув, що тут, якщо не належиш до якої-небудь галузі, пропадеш. Скориставшись тривалим інтервалом між «я» та «він», Кін підвівся, низько вклонивсь і рішуче заявив:

— Кін, книжкова галузь.

Перед іще одним «він» Фішерле змовк і сів. Своїм успіхом він був задоволений. Він знов увібгався в свій горб і з безмежною відданістю запитав:

— А ви граєте в шахи?

Кін надзвичайно скрушно похитав головою.

— Людина, яка не грає в шахи, — то не людина. Я так кажу: в шахах увесь розум. Нехай завдовжки ти й чотири метри, а грати в шахи повинен уміти, а то будеш бовдур бовдуром. Я в шахи граю. І я таки не бовдур. Зараз я вас про щось спитаю, а ви як схочете, то відповісте. А як не схочете, то не відповісте. Навіщо в людини голова на в’язах? Я сам скажу вам навіщо, бо ви ще висушите собі голову, а мені було б її шкода. Голова в людини на те, щоб грати в шахи. Ви мене розумієте? Якщо скажете «так», то все гаразд. Якщо скажете «ні», то я нагадаю вам ще раз, бо це ви. До книжкової галузі я не байдужий. Грати, щоб ви знали, я навчився сам, не з книжки. Як ви гадаєте, хто тут чемпіон, чемпіон усього цього закладу? Б’юсь об заклад, не здогадаєтесь. Я скажу вам, як його звати. Чемпіона звати Фішерле, і сидить він за тим самим столиком, що й ви. А чому він сів тут? Бо ви — негарний чоловік. Тепер ви, либонь, подумаєте, що я липну до негарних людей. Брехня, дурниці, аж ніяк! Ви собі навіть не уявляєте, яка красуня в мене дружина. Такої привабливої жінки ви ще зроду не бачили. Але хто, питаю я вас, має розум? Я так кажу: розум має негарна людина. Навіщо розум якому-небудь вродливому гультяєві? Гроші за нього заробляє дружина, грати в шахи він не любить, бо тут треба гнути спину, а це може змарнувати його красу. І що ж виходить? А виходить, що весь розум дістається негарному чоловікові. Візьміть ось шахових чемпіонів — усі ж негарні. Ви знаєте, коли я бачу в ілюстрованому часописі якогось знаменитого чоловіка й він хоч трохи гарний, я одразу кажу собі: «Фішерле, тут щось не те. Їм утелющили не той потрет». А що ви думаєте, коли стілько тих потретів, і кожне хоче бути знаменитістю, то що діяти такому часопису? Часопис-бо теж усього-навсього людина. Але знаєте, в чому тут дивовижа? У тому, що ви не граєте в шахи. Вся книжкова галузь грає в шахи. Хіба це штука для чоловіка з книжкової галузі? Він бере собі шахову книжечку й завчає партію назубок. Але, гадаєте, мене хтось отак переміг? З книжкової галузі — ніхто, це така сама правда, як те, що ви з їхнього кодла, якщо це правда!

Слухати і слухатись було тут для Кіна те саме. Відколи цей кордупель завів мову про шахи, він став найбезневиннішим євреєм на світі. Карлик себе не перебивав, його запитання були риторичні, проте він усе ж таки на них відповідав. Слово «шахи» він вимовляв як наказ, так немовби тільки від його ласки залежало, пролунає чи не пролунає смертельне «мат». Кінова мовчазність, яка спершу дратувала коротуна, тепер здавалася йому ознакою уваги й тішила його.

За шахівницею партнери надто його боялися, щоб заважати йому репліками. Бо помщався він жорстоко й кожен необачний їхній хід виставляв на людське посміховище. У перервах між партіями — а він півжиття провадив за шахівницею — з ним обходилися так, як те відповідало його статурі. Фішерле ладен був грати безперестанку. Він мріяв про таке життя, коли їсти й спати можна буде тоді, як супротивник обмірковує свої ходи. Коли Фішерле, граючи шість годин поспіль, здобував перемогу й раптом з’являвся ще один претендент на поразку, в справу втручалася дружина; вона примушувала його кинути гру, бо він починав поводитися з нею надто нахабно. Вона була йому байдужа, як камінь. Він тримався дружини через те, що та давала йому їсти. Але коли вона вривала ланцюг його тріумфів, він несамовито вистрибував довкола неї й лупцював ту жінку по нечисленних чутливих місцях її отупілого тіла.