Засліплення - Еліас Канетті
Одного вечора ті гори навіть йому самому здалися зависокими; він мав уже навдивовиж багато нових книжок. Тоді Кін зажадав, щоб принесли драбину. На запитання, нащо вона йому, він різко відповів: «Це вас не обходить!» Покоївка виявилася дівчиною досить полохливою. Незадовго перед цим злодії зламали в одному з номерів двері, й вона мало не втратила роботу. Дівчина подалася до портьє й схвильовано розповіла йому, чого вимагає пожилець із номера 39. Портьє добре знався на людях та вдачах і збагнув, до чого його зобов’язують чайові, хоч вони вже й були в його кишені.
— Ідіть спати, голубко, — ошкірився він, — цього зарізяку я беру на себе!
Дівчина не зрушила з місця.
— Він якийсь моторошний, — промовила вона нерішуче. — Скидається на тополю. Спершу йому подавай пакувальний папір, а ось тепер — драбину. Вся кімната вже захаращена пакувальним папером.
— Пакувальним папером? — перепитав портьє.
Ця новина справила на нього чудове враження. Адже до крайнощів догляд за собою доводять лише люди шляхетні.
— Авжеж, а то ж чим! — відказала дівчина гордо — адже її слухав портьє.
— А ви знаєте, хто цей пан? — запитав портьє. Навіть у розмові з покоївкою він сказав не «той чоловік», а «цей пан». — Він — власник придворної бібліотеки!
Кожен склад цієї високої посади портьє проказав як догмат віри. Щоб заткнути дівчині рота, він із власної ініціативи додав «придворної». І зрозумів, який же шляхетний має бути той пан нагорі, коли він, заповнюючи картку, знехтував цим словом.
— Але ж двору однаково вже немає!
— А придворна бібліотека є! Що за дурниці! А книжки? Гадаєте, люди їх пожерли?!
Дівчина мовчала. Їй кортіло його позлити, адже він був такий могутній. Він дивився на неї лише тоді, коли лютував. Через кожну дрібницю вона бігла до нього. Кілька хвилин він ще терпів її. Коли в нього траплялися напади гніву, його треба було остерігатися. Його лють додавала їй сили. Вона радо принесла Кінові драбину. Дівчина могла б попросити про це коридорного, одначе зробила те сама, вона хотіла догодити портьє.
У номері покоївка запитала пана власника придворної бібліотеки, чи не може вона чимось допомогти йому. Той відповів:
— Можете. Якщо негайно вийдете з номера!
Після цього Кін замкнувся, не довіряючи цьому настирливому дівчиськові, заткав папером замкову щілину, обережно примостив між горами книжок драбину й виліз на неї. Він діставав з голови один по одному складені за списками пакунки й заповнював ними кімнату до самої стелі. Попри важку ношу, йому щастило зберегти на драбині рівновагу; він здавався собі акробатом. Відколи Кін став сам собі господарем, з труднощами він упорувався завиграшки. Він саме завершував роботу, коли в двері хтось довірливо постукав. Кін розгнівався, адже йому заважали. Після того, що в нього сталося з Терезою, він страшенно боявся показувати свої книжки профанам. Стукала покоївка, яка (так само з відданости портьє) несміливо попросила віддати драбину.
— Адже пан власник придворної бібліотеки не спатимуть із драбиною в номері!
Її запопадливість була щира; дівчина дивилася на цю моторошну тополю зацікавлено, любовно й заздрісно, їй хотілося, щоб портьє виявляв стільки ж уваги й до неї самої.
Її мова нагадала Кінові Терезу. Якби це була вона, він би її злякався. Та позаяк покоївка тільки нагадувала йому Терезу, він закричав:
— Драбина залишиться тут! Я спатиму з драбиною!
«Господи, до чого ж шляхетний чоловік», — подумало юне створіння й злякано поспішило за двері. Таким шляхетним, що навіть і слова не можна сказати, вона його досі все ж таки не вважала.
А він зробив з цього випадку висновки. Жінок, хай це будуть економки, дружини чи покоївки, треба уникати за будь-яких обставин. Відтепер він вимагатиме такі великі номери, що драбина взагалі не знадобиться, а пакувальний папір приноситиме з собою в теці. Кельнер, якого Кін викликав дзвінком, щоб замовити вечерю, виявився, на щастя, чоловіком.
Відчувши в голові полегкість, Кін одразу ліг спати. Перед тим, як заснути, він порівняв колишнє своє становище з нинішнім. Надвечір його думки й так часто і залюбки поверталися до Терези, адже всі витрати він покривав грішми, які врятував від неї завдяки власній хоробрості. Коли він згадував про гроші, перед ним ту ж мить поставав її образ. Удень Кін грішми не користувався; він відмовився не тільки обідати, а й їздити в трамваї, і мав на те вагому причину. Чудову й поважну справу, якою він був заклопотаний у ці дні, йому не хотілося споганювати якоюсь там Терезою. Тереза — це дрібна монетка, яку беруть до рук. Тереза — це слово, що його вимовляє невіглас. Тереза — це камінь, який обтяжує дух людства. Тереза — це втілення божевілля.
Проживши кілька місяців під одним дахом із божевільною, він зрештою втратив здатність чинити опір згубному впливу її недуги й заразився від неї. Пожадлива до нестями, частину своєї пожадливости вона передала йому. Виснажлива туга за чужими книжками відірвала його від книжок власних. Він мало не пограбував її на мільйон, що його вона, як йому здалося, нібито мала. Його вдачі, що зазнавала постійного, безпосереднього впливу цієї жінки, загрожувала небезпека — її могли занапастити гроші. Але цього не сталося. Його тіло винайшло захист. Якби Кін і далі вільно пересувався в помешканні, він безнадійно захворів би на її недугу. Через це він і влаштував їй оту каверзу зі статуєю. Певна річ, на справжній камінь перетворитися він на міг. Але досить було того, що вона сприйняла його за камінь. Вона того каменя боялась, тож обходила його десятою дорогою. Мистецтво, з яким він тижнями нерухомо сидів на стільці, збивало її з пантелику. Вона вже й так була збита з пантелику. Але після того дотепного фокуса Тереза взагалі вже не могла втямити, хто він такий. Кін мав час звільнитися від неї. Він повільно зцілявся. Її вплив на нього урвався. Відчувши в собі досить сили, він склав план утечі. Треба було піти від неї і все ж таки не дати їй волі. Щоб утеча
