Засліплення - Еліас Канетті

— Мій чоловік.

Кін устав і дуже низько вклонився. Він страшенно боявся всього, що зараз могло статися.

— Дуже радий! — гучно сказав він і вже тихенько, майже нечутно, доточив: — Хвойда!

— Ну, то сідай! — кинув Фішерле.

Вона скорилася. Його ніс діставав їй до грудей; і ніс, і груди лягли на стіл. Раптом коротун стрепенувся й прожогом, так ніби забув сказати про головне, рипучим голосом випалив:

— З книжкової галузі.

Кін уже знову мовчав. У жінки за столом він викликав огиду. Вона порівняла його худорбу з горбом у свого чоловіка й сказала собі, що горб таки гарний. Її зайчик завжди знаходив що сказати. За словом до кишені він не ліз. Колись, бувало, розмовляв і з нею. Тепер вона для нього надто стара. Він таки має рацію. Адже із жодною іншою не волочиться. Славний хлопчик. Усі гадають, що між ними й досі щось є. Всі її подруги ласі на нього. Жіноцтво брехливе. А вона цього не любить, себто не любить брехати. Чоловіки теж брехуни. На Фішерле можна покластися. Ніж мати до діла з якимсь бабиськом, каже він, то краще не мати з ним до діла взагалі. Вона з усім згодна. Їй-бо це ні до чого. Аби лиш не казав про це жодній із них. Він-бо такий скромний. Сам ніколи ні про що не попросить. Якби ж тільки краще дбав про свою одіж! Часом просто-таки можна подумати, що він ночує десь на смітнику! Он Фердль поставив перед Міцль ультиматум: він рік чекатиме мотоцикла, якого вона йому пообіцяла. Якщо через рік мотоцикла не буде, він начхає на все, і нехай вона тоді пошукає собі когось іншого. Тепер Міцль усе складає й складає, та хіба ж вона на мотоцикла наскладає? Її зайчик так не зробить. А які гарненькі в нього очі! Хіба ж він винен, що в нього такий горб?

Щоразу, коли Фішерле добував їй клієнта, вона відчувала, що він хоче її спекатись, і була йому вдячна за його кохання. Згодом їй знов починало здаватися, що він надто запишався. Загалом вона була створіння, всім задоволене, й, попри ненависне своє життя, аж такої ненависти ні до кого й ні до чого не відчувала. Виняток становили шахи. На відміну від решти дівчат, які помалу таки осягли ази цієї гри, вона все своє життя не могла збагнути, чому кожна фігура ходить по-своєму. Її обурювало те, що король такий безпорадний. О, вона тій нахабній бабезі, королеві, показала б де раки зимують! Чому їй дозволено все, а королю — нічого? Нерідко вона напружено спостерігала за грою. Хтось чужий, побачивши в такі хвилини вираз її обличчя, подумав би, що вона — неабиякий шахіст. А насправді вона чекала тільки одного: коли візьмуть королеву. Щойно це ставалося, вона переможно заводила якусь бадьору пісеньку й одразу відходила від столу. Вона поділяла чоловікову ненависть до чужої королеви; любов, з якою він стеріг власну, будила в ній ревнощі. Її подруги, самостійніші від неї, подумки ставали на верхівку соціальної драбини й називали королеву шльондрою, а короля — сутенером. Тільки «пенсіонерка» дотримувалася справжньої ієрархії, на найнижчий щабель якої вибралася завдяки своєму постійному клієнтові. Вона, хто загалом задавав тон у найнепристойніших жартах, у випадах проти короля участи не брала. А щодо шахової королеви, то їй навіть прізвисько «шльондра» здавалося надто м’яким. Тури й коні їй подобались, бо перші були схожі на вежі, а другі — на справжніх коней, і коли коні Фішерле на повному галопі мчали шахівницею, вона дзвінко сміялася своїм спокійним, млявим голосом. Ще й через двадцять років після того, як він перебрався до неї зі своїми шахами, іноді вона так само цілком невинно питала в нього, чому тур не залишають стояти по кутках, як на початку гри, адже там вони мають, мовляв, куди кращий вигляд. Фішерле на її курячі мізки махав рукою й нічого не відповідав. Коли вона вже надокучала йому своїми запитаннями — їй-бо тільки кортіло щось почути від нього, вона любила, як він кректав, ніхто, розмовляючи, не каркав так, як він, — Фішерле затикав її рота якоюсь грубою фразою. «То є в мене горб чи його немає? Отож-бо! Спробуй на ньому покататись! Може, розуму наберешся!» Його горб завдавав їй болю. Особисто вона ніколи про нього й не згадувала б. У фізичній ваді свого хлопчика вона почувала й власну вину. Виявивши в дружині цю рису, яка здавалася йому божевільною, Фішерле почав користатися нею для шантажу. Крім горба, нічого загрозливого й небезпечного в ньому не було.

Саме тепер вона дивилася на нього з любов’ю. Горб — це щось, така худорба — ніщо. Вона була рада, що Фішерле покликав її до свого столика. З Кіном панькатись вона не збиралася. Через кілька хвилин — усі саме мовчали — вона промовила:

— Ну, то що? Скільки ж ти мені подаруєш?

Кін почервонів. Фішерле накричав на неї:

— Не мели дурниць! Я не дам ображати свого товариша. Він має розум. Тож і не плеще язиком. Він обмірковує кожне слово по сто разів. І коли вже щось каже, то таки каже. Чоловік цікавиться моєю стипендією й добровільно жертвує в неї двадцять шилінгів.

— Стипендією? А що воно таке?

Фішерле обурився:

— Стипендія — це таке гарне слово! Його взяли з французької мови, й означає воно те саме, що єврейський капітал.

— Де, де в мене капітал?

Дружина його хитрощів не розуміла. Та й навіщо брати для них якесь чужоземне слово? А йому важливо було, щоб правда залишилася на його боці. Звівши на дружину поважний, пильний погляд, Фішерле показав носом на Кіна й урочисто проголосив:

— Він знає все.

— Он як, а що саме?

— Ну, що ми вдвох відкладаємо гроші задля шахів.

— Ще чого, і не подумаю! Я не Міцль, а ти не Фердль. Що я з тебе маю? Мені з тебе зиску, як із цапа молока. Знаєш, хто ти такий? Каліка нещасний! Іди старцювати, якщо тут тобі не до шмиги! — Вона закликала Кіна в свідки цієї жахливої несправедливости. — Нахаба він, скажу я вам! Просто важко повірити. Ото вже каліка! Хтось інший, бувши ним, радів би!

Фішерле зробився ще меншим, він визнав свою поразку в цій партії, тож похмуро сказав Кінові:

— Радійте,