Засліплення - Еліас Канетті
— Готово!
— То допоможіть мені вивантажити книжки! — промовив Кін навмання, дивуючись власній сміливості. Й, щоб одразу покласти край будь-яким надокучливим запитанням, дістав із голови стос книжок і подав його коротунові.
Той спритно вхопив його своїми довгими руками й сказав:
— Ого скілько! Куди їх покласти?
— Багато? — вигукнув Кін ображено. — Це лише тисячна частка!
— Розумію. Проміле. То мені з ними цілий рік тут стовбичити? Я ж бо такої ваги не витримаю. Куди їх покласти?
— На папір. Починайте онде з того кутка, щоб потім через них не перечіплюватись!
Фішерле обережно пройшов у куток. Він не дозволяв собі жодного різкого руху, який міг би виявитися небезпечним для його ноші. В кутку він став навколішки, так само обережно поклав стос на підлогу й підрівняв його краї, щоб вони не псували загального вигляду. Кін рушив услід за ним. Він уже подавав Фішерле наступний пакунок; коротуну він не довіряв, йому навіть трохи здавалося, що той з нього глузує. Руки Фішерле працювали завиграшки. Він приймав пакунок за пакунком і складав їх горами дедалі спритніше. Від гори до гори він відступав кілька сантиметрів, щоб можна було вільно стромити між них пальці. Фішерле враховував усе, зокрема й те, що другого дня доведеться вибиратись. Кожну гору він доводив тільки до певної висоти й, коли завершував ще одну, перевіряв її висоту тим, що легенько проводив по книжках кінчиком носа. Навіть з головою поринувши в своє замірювання, він усе ж таки щоразу проказував: «Господар уже вибачать!» Вище від його носа гори не виростали. У Кіна з’явилися сумніви; йому здавалося, що за такої низької забудови незабаром не стане місця. Він не мав бажання спати з половиною бібліотеки в голові. Та поки що він мовчав, даючи практикантові змогу діяти самотужки. Він уже майже прийняв його до свого серця. Неповагу, яка недавно пролунала в його вигуку «Ого скілько!», Кін йому вибачив. Він уже наперед тішився тією хвилиною, коли вони заставлять підлогу в обох цих кімнатах і він, поглянувши трохи іронічно на коротуна, запитає: «То як?»
Через годину горб почав завдавати Фішерле страшного клопоту. Він уже звивався й вивертався і так, і сяк, а проте скрізь натикавсь на книжки. Ними була рівномірно заставлена вся підлога, крім вузенького проходу від ліжка в одній кімнаті до ліжка в другій. Фішерле впрів і вже не важився проводити кінчиком носа по верхній площині своїх гір. Він намагався ввібрати в себе горба, але в нього нічого не виходило. Фізична праця дуже його виснажила. Коротун так стомився, що вже ладен був махнути рукою на всі ті гори й лягти спати. Але він тримався й, тільки коли на підлозі, попри все бажання, вже не можна було знайти жодного вільного місця, впав ледве живий.
— Такої бібліотеки я ще зроду не бачив! — пробурмотів він.
Кін на весь рот засміявся й сказав:
— Це тільки половина!
Цього Фішерле й припустити не міг.
— Завтра візьмемося за другу половину, — погрозливо нагадав Кін. У нього було таке відчуття, ніби його застукали на гарячому. Він прибрехав. Насправді вони розпакували добрих дві третини книжок. Що подумає про нього коротун, якщо це зараз випливе на чисту воду! Люди педантичні не люблять, коли їх обзивають брехунами. Завтра треба буде заночувати в готелі, де кімнати менші. Він подаватиме Фішерле менші стоси, два стоси — ось і ціла гора, а якщо той за допомогою кінчика свого носа щось і завважить, то він, Кін, просто скаже йому: «Людина тримає кінчик носа не завжди на однаковій висоті. Ви в мене ще дечого навчитеся». Несила вже дивитись, як стомився коротун. Треба дати йому перепочити, він на це заслуговує.
— Я до вашої втоми ставлюся з повагою, — каже Кін. — Справа, зроблена задля книжок, — це добра справа. Можете йти спати. Доробимо завтра.
Він обходиться з ним чемно, але, безперечно, як зі слугою. На такого коротуна перетворює робота, яку він виконав.
Лежачи в ліжку й уже трохи відпочивши, Фішерле гукнув до Кіна:
— А постелі кепські!
Почувався він чудово, зроду ще не випадало йому спати на такому м’якому матраці; просто кортіло щось сказати.
Кін знов, як і щоночі, перше ніж заснути, був у Китаї. Позаяк минулий день приніс особливі враження, нині видива в нього набули іншої форми. Він передбачав популяризацію своєї науки й не поспішав відмахнутися від цієї популяризації. Він відчував, що карлик його розуміє. Він визнавав, що на світі трапляються споріднені душі. Якщо тобі пощастило подарувати їм трохи освічености, трохи людяности, то ти чогось домігся. Добрий початок — половина діла. І не треба нічого форсувати. Коротун, щодня стикаючись із такою величезною освіченістю, відчуватиме спрагу до неї чимдалі дужче й дужче; а тоді глядь — і застанеш його за тим, що він візьме в руки книжку й спробує її читати. До цього допускати не можна, це було б для нього шкідливо, так він занапастить свій невеличкий розум. Скільки ж цей бідолаха витримає? Треба буде підготувати його усно. Із самостійним читанням поспішати не варто. Минуть, мабуть, роки, поки він опанує китайську. Але запізнатися з носіями й ідеями китайської культури йому не завадить раніше. Щоб збудити в ньому цікавість до них, треба пов’язати це з повсякденними обставинами. Під назвою «Мен-цзи і ми» можна скласти цікаві роздуми. Як він до цього поставиться? Кін згадав, що хвилину тому карлик щось сказав; він уже забув, що саме, в кожному разі, той ще не спав.
— Що може сказати нам Мен-цзи? — гучно крикнув Кін. Така назва краща. Принаймні відразу видно, що Мен-цзи — це людина. Вкрай відвертих дурниць учений, коли можна, уникає.
— Кепські постелі, кажу! — ще гучніше крикнув у відповідь
