Мандри Гуллівера - Джонатан Свіфт

Відтоді він подвоїв турботи про мою освіту, виводив мене до всіх гостей і примушував їх поводитися зі мною якомога чемніше, пошепки пояснюючи, що це викликає в мене добрий настрій, а в гарному настрої я стаю ще втішніший.

Щодня бачачись зі мною під час лекцій і поза лекціями, він засипав мене питаннями про мене самого, на які я по змозі відповідав. У такий спосіб він поволі набував деяких, хоч і не досконалих, загальних уявлень. Було б нецікаво розповідати про поступовий перехід до справжньої розмови, але перша, більш-менш систематична оповідь моя про мене була приблизно така.

Я й давніш намагався пояснити йому, що приїхав із дуже далекої країни, що нас було близько п'ятдесяти душ і що подорожували ми морями у великій порожній дерев'яній посудині, більшій за будинок його милості. Я описав йому, як умів, корабель, за допомогою розгорненої хустки пояснив, як посуває його вперед вітер, розказав про те, як внаслідок сварки мене зсаджено на цей берег, як я ішов, сам не знаючи куди, доки він не врятував мене від переслідування тих огидних єгу. Коли він запитав, хто зробив корабель, і висловив здивування, що гуїгнгнми моєї країни довірили його диким тваринам, я мусив був попередити, що можу продовжувати своє оповідання лише тоді, як він дасть слово честі не ображатися, а тоді розкажу йому про обіцяні дива. Він згодився, а я повів розмову далі і сказав, що корабель будували такі самі, як і я, істоти, що на моїй батьківщині та й скрізь, де я був, є єдині розумні тварини, які всім керують; що приїхавши сюди й побачивши стільки розуму в гуїгнгнмів, був уражений не менше, ніж був би уражений він або його приятелі, знайшовши розумові здібності в єгу, що в них я визнаю схожість із собою в усім, але не розумію причин їхнього виродження та брутальної вдачі. Далі я запевнив його, що, якби мені судилось повернутися додому і розказати про їхню країну, як я й вирішив зробити, то всі подумали б, що я кажу те, чого не було, бо мої земляки (мушу сказати це при всій повазі до нього, його родини та друзів, і маючи його обіцянку не ображатися) навряд чи повірять, щоб на чолі нації стояли гуїгнгнми, а єгу були худобою.

Розділ IV

Уявлення гуїгнгнмів про правду та оману. Господар не схвалює промови автора. Автор докладніше розповідає про себе та свої подорожні пригоди.

Мій господар слухав мене із виразом ніяковості на виду, бо сумнів або недовір'я так мало відомі в цій країні, що тубільці у відповідних випадках не знають просто, як триматися. Я пригадую, як в частих розмовах із моїм господарем, нам важко було порозумітися, коли, розповідаючи про натуру людську в інших частинах світу, я мусив торкатися неправди чи ошуканства. Завжди надзвичайно тямучий, він тут розумів мене з великими труднощами. На його думку, розмови мають на меті взаємне порозуміння та обізнання з фактами. Говорити ж те, чого в дійсності немає, значить перекручувати необхідне завдання розмови, бо тоді не можеш сказати, що зрозумів співбесідника, і краще залишити його в цілковитому невіданні, ніж подати неправдиві відомості, які змушують його чорне вважати за біле, а довге за коротке. Таке поняття було в нього про здатність брехати, таку зрозумілу людям і так повсюдно поширену серед них.

Але повернімось назад від цього відступу. Коли я запевнив його, що в моїй країні єдині панівні тварини — єгу, чого він аж ніяк не міг зрозуміти, господар мій захотів довідатися, чи є в нас гуїгнгнми і що вони роблять. Я сказав, що гуїгнгнмів у нас багато. Влітку вони пасуться на луках, а взимку їх тримають у будинках, де є овес і сіно, а спеціальні челядники єгу чистять їхню шкіру скребницями, розчісують їм гриви, миють ноги, дають їсти і роблять їхні постелі.

— Я добре розумію вас, — перебив мені мову хазяїн, — і мені цілком ясно, що хоч які розумні, як ви кажете, у вас єгу, та вашими господарями є все ж таки гуїгнгнми. Мені дуже хотілося б, щоб і наші єгу були такі слухняні.

На це я попросив його милість дозволити не розказувати далі, бо був певний, що моя оповідь буде йому дуже не до вподоби, але він наполягав, звелів мені познайомити його і з хорошим, і з поганим, і я сказав, що корюся йому. Зазначивши, що гуїгнгнмів у нас називають кіньми, я сказав, що це — найблагородніші, наймиліші, найміцніші й найпрудкіші серед наших тварин. У людей заможних і значних вони ходять під сідлом, возять карети та беруть участь у перегонах. Там їх доглядають і дуже піклуються про них, доки вони здорові й мають міцні ноги, а як тільки вони заслабнуть, їх продають або повертають на важку та брудну роботу, і вони служать так аж до смерті. По смерті ж їх білують, шкуру продають за безцінь, а тіло викидають у поле собакам та хижим птахам на з'їдення. Але коні звичайної породи не зазнають такої щасливої долі, бо більшість їх належить фермерам або візникам, які виснажують їх важчою працею і гірше годують. Я розповів також, як умів, як у нас їздять верхи, описав вуздечку, сідло, остроги, пугу, збрую та екіпажі, згадав про пластини з твердої речовини, що зветься залізом, які закріпляють їм до споду ніг, щоб їхні копита не бились об тверді кам'яні шляхи, якими ми часто їздимо.

Висловивши величезне обурення, мій господар сказав, що дивується і не розуміє, як насмілюємося ми сідати на спину гуїгнгнма, бо найкволіший із його челядників скине з себе найдужчого єгу або розтовче на смерть цю тварину, покачавшися з нею по землі. Я відповів, що коней у нас від трьох-чотирьох років починають призвичаювати до різної роботи, і тих, хто має непоправну впертість, використовують возити екіпажі. Коли вони ще молоді та вчаться, їх жорстоко б'ють за кожну помилку і нагороджують за добру поведінку; що самців, призначених під сідло або для запрягу, звичайно холостять у віці двох років, аби вибити їм дур з голови і зробити слухняними та прирученими; що всі вони дуже чутливі до нагород і до кари, але його милість мусить ласкаво взяти до уваги, що в них, як і в тутешніх єгу, нема і крихти розуму.

Мені доводилося часто відходити від теми, щоб дати моєму господареві певне уявлення про те, що