Українська література » Сучасна проза » Чому дзвенять цикади - Тетяна Тиховська

Чому дзвенять цикади - Тетяна Тиховська

Читаємо онлайн Чому дзвенять цикади - Тетяна Тиховська
— попервах грошей вистачить.

— А чим вам тут погано?

— Ти, сусіде, геть сліпий? Чи не бачиш, що нам пільги скасовують? Обіцяли на сто років, а відібрали раніше. Ми тепер не переселенці, а звичайнісінькі селяни.

— Ну то й що? Борги державі ми повернули. Хто хотів — започаткував свою справу. Он у нас яке багатство, ще дід заснував!

Вольдемар показав рукою на отару, що паслася в далечині. Отара таки чималенька.

— А ти хто? Чоботар! До сивини нічого не нажив. Один сіренький коток та на шиї мотузок. Тож і шукаєш собі іншої долі, аби поменше працювати, побільше заробляти.

— То як хочете! Не пожалкували б потім. Не одне, так інше.

— Та що тобі за радість залякувати людей? — Вольдемар мимоволі почав гарячкувати. — Ми ж борги державі повернули! Паспорта маємо! Хочеш — вільно пересувайся по всій країні. Хочеш — виїжджай, ось тобі еміграційне свідоцтво. Безкоштовно. Хай нас тепер по-іншому називають. Хай ми тепер не колоністи, а поселяни-власники. Так що з того?!

Вольдемар замовк. Але його співрозмовник не здавався.

— Ви ж лютерани? — продовжив він за хвильку мовчання.

— То й що?

— Католики не тиснуть? Он вони й церкву спорудили. А ви все по хатах тулитесь.

Вольдемар заперечив значущо:

— Не головне для нас церква. Згодом збудуємо.

— Еге ж, збудуєте! Збудуєте, як нічого не трапиться.

— Не навроч біди! Що у нас може трапитись?

— А чому на нас військовий обов’язок поширили? Адже у вас, лютеран, найголовніший заповіт: ніколи не веди війну, ніколи не стріляй! То як же вас у військо? Навіть делегація до Петербургу нічого не вирішила. Тільки в буцегарню потрапили.

Тут вже Вольдемар відповів трохи непевно:

— Та дозволили ж не воювати, а лісниками працювати або ж там санітарами.

Сусід почав гарячкувати ще більше:

— То Ви, сусіде, мене вмовляєте чи себе? Я для себе все вирішив. Тому й їду. Все, край.

— То бувайте. Хай вам щастить.

Сусід пішов. А Вольдемар задивився у далечінь, насупивши лоба.

Звісно ж, неможливо заховати голову в пісок наче страус. І Вольдемару, як і іншим поселенцям, на думку спадала еміграція. Та на неї як подивитися. За Законом 1871 року[12] німцям надавалося право покинути Росію протягом лишень десяти років. А вже пройшли всі вісімнадцять. І нічого! Від’їжджають, кого Росія не влаштовує. Чого ж перейматися?

То ж потроху-потроху чоло Вольдемара розгладилося, наскільки змогло у літнього діда, а обличчя знову набуло безтурботного вигляду.

Йому так і не довелося, як іншим колоністам, пожалкувати за можливістю виїхати з Росії.

Невдовзі він тихо помер.

6

Нове двадцяте століття принесло Росії нові проблеми.

Восени-взимку 1905 року все суспільство захлюпнув страйковий рух, що переріс у Всеросійський жовтневий політичний страйк. Цей загальний заколот змусив імператора піти на деякі поступки. Він погоджується на обмеження своєї влади, гарантує свободу слова, зборів і спілок.

Для маси переляканих обивателів, буржуазії, навіть частини царської бюрократії оголошені громадянські свободи здалися завершенням революції, припиненням «смути».

Самодержавство похитнулося, але встояло. За революцією пішла реакція. Маніфест 17 жовтня[13] замість зменшити соціальну напругу створив у країні загальну атмосферу безвладдя й безкарності.

По всій країні пройшла хвиля розбійних нападів прихильників самодержавства на революціонерів, а заразом і на «інородців» та «іновірців». Монархісти почали у великих містах імперії влаштовувати погроми.

Німецькі в тому числі.

До переселенців з Карлсруе відгомін революції докотився теж.

Ще до революції відносини між колоністами-власниками і безземельними найманими робітниками були дещо напружені. Колоністи добре платили, але й доброї роботи вимагали. Далеко не всім з батраків подобалася така дисципліна. І, крім того, винними у своєму біднуватому існування вони починали вважати своїх же роботодавців. Отож звичайна заздрість батраків до заможних хазяїв, просотавшись революційними гаслами, перетворювалася на класову ненависть. І засоби боротьби батраків були далеко не завжди мирні. Починали заколотники з припинення роботи доки власник не виконає їхні вимоги. А закінчити могли просто собі грабунком і знищенням маєтку.

Земельні ділянки Ульманів переділили на користь малоземельних селян. Але як згадати, що в інших селах деякі садиби геть попалили, то вони ще легко відбулися. Позітхали, посумували. А далі налаштували нову огорожу — і продовжували працювати.

Ніякі революції не можуть змінити основ світобудови. Зерно дає життя дорослій рослині, жінки народжують дітей, ніч змінює день, а за зимою приходить весна.

Тож в Карлсруе знову прийшла весна. І як і сто, і двісті років тому на ділянці біля будинку поралися батько з сином — нащадки тих, давнішніх переселенців.

Вони саме саджали грушу: батько рив яму, а син наготував саджанець.

Вражає те, що вже того часу сади закладали з відомих культурних саджанців. Тож чи то влада, чи то громадські організації тими сортами фруктових дерев якось опікувалися. І родять вони подекуди й досі!

Батько приязно сказав до сина:

— Ото тобі легко запам’ятати: грушу посадовили як у тебе народився первісток, Вольдемар. А перший хлопець — це добрий знак.

Батько добряче наліг на лопату, аж залізне полотно тріснуло.

Син мимоволі зойкнув:

— Ой! Ото невдача! Піду за іншою. А цю що, на сміття?

— Не обов’язково, — відказав батько, — вкинемо в яму під саджанець.

Відгуки про книгу Чому дзвенять цикади - Тетяна Тиховська (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: