Чому дзвенять цикади - Тетяна Тиховська

Чоловіки взяли сокири й занурилися в підлісок за дровами. За ними подався й хлопчик.

— Вольдемаре, це ти куди налаштувався? — породілля, як їй не було млосно, вгледіла сина.

— Мамцю, я трохи прогуляюся! — озвався маленький шибайголова.

— Далеко не заходь! Аби почув, як гукатиму!

Відповіді молодичка не почула, бо її вкотре скрутили перейми, і вона безсило відкинулася на ряднину.

Мати підійшла, втерла донці спітніле чоло:

— Тримайся! Тримайся, дитинко! Все буде добре. Ми, жінки, і не таке витримуємо. Трохи воно невчасно — та вже як Бог дає!

Чоловіки розташувалися трохи далі, аби не заважати жінкам.

З гущавини вибіг Вольдемар і побіг до жінок.

— Мамо, мамо! Дивись-но, кого я впіймав! — радісно волав хлопчик, тримаючи в руках ґавеня. Воно зарано вистрибнуло з гнізда і ще не вміло літати.

Мати, у якої перейми вже йшли одна по одній, однак не хотіла гримати на сина, тож прихильно сказала:

— А біжи-но покажи татові!

— Ви, там! — суворо гукнула чоловікам старенька. — Розважте Вольдемара, аби не плутався під ногами! Не заважав нам!

Звісно ж, аби не заважав. Не заважав пологам. Не заважав приходу дитині, що з появою на світ не знає, куди вона потрапить: в паділ радості чи смутку.

А трохи згодом родина знову долала неблизький шлях, намагаючись наздогнати партію переселенців.

На підводі їхали породілля, її мати та Вольдемар. І кожен притискав до грудей свій скарб. Стара — вузлик з грошима і коштовностями, молода — новонароджену дівчинку, а Вольдемар — пташеня.

— Що, так і не тікає? — слабким голосом озвалася до хлопця мати.

— Ні. Я його нагодував кониками, і тепер воно заснуло.

– І що ти далі з ним робитимеш? Навіщо воно тобі?

— А навіщо тобі оте верескливе немовля?

У своєму дитячому егоїзмі Вольдемар трохи перебрав куті меду: дівчинка майже весь час спала, і голосом озивалася тихим, ледь чутним. Та й то інколи.

Мати кволо посміхнулася і ніжно пригорнула до себе дочку.

— Та то ж твоя молодша сестричка. Підросте — гулятимеш з нею.

— Та не схоже, що вона швидко підросте. Їй вже два дні, і вона ані трішечки не підросла. Я краще буду з ґавеням гратися.

— А ґавеня що? Скажеш, вже підросло?

— Звісно! От дивись! Воно кожну пір’їнку від трубок обскубує, і вже трохи літає!

Мати з ніжністю подивилася на сина, подумки промовила: «Хай бавиться, привчається піклуватися про слабших. А згодом і за сестричкою глядітиме».

Старенька озвалася до чоловіка:

— Цікаво, а через те, що наша родина збільшилася, державна позика на влаштування господарства теж збільшиться? Як ти вважаєш?

— Не знаю…

Чоловік заліз до підводи, дістав з кишені читаного-перечитаного листа, що аж прорвався на згинах. Почав читати уголос:

— «Як приїхали, то кожній родині поселенців на влаштування господарства надали пільгову позику аж триста вісім карбованців сріблом. Повернути її ми маємо за сім років»… Ти бачиш: на родину. Не сказано, що в залежності від кількості.

— А може таки збільшать? Ти поспитаєш?

— То вже як прибудемо на місце. А зараз час спинитися. Хай худоба відпочине. Та й самі під’їмо.

Підвода спинилась. Старий зліз додолу, випріг коня, відв’язав корову та відвів вбік на галявину.

Старенька, крекчучи, теж злізла. За нею — онук. На його руці як і зазвичай примостилося пташеня. Наче на гілці.

А молодичка щось задрімала.

— Агов, доню! Підводься-но походи, походи.

— Якось мені млосно, — відгукнулась та.

— Не дивно — адже тільки дві доби пройшло, як народила. Однаково походи, хоч трохи. Немовля ж спить, не потребує неньки. Зараз вони забагато сплять, як все гаразд.

Чоловіки розпалили багаття. Старенька взяла чисте цеберко, рушника та попрямувала до корови — подоїти, аби та не мордувалася. Корова саме із задоволенням жувала соковиту траву. Вгледівши хазяйку, неголосно мукнула, вигнула хвіст знаком питання і… випорожнила кишечник.

— Саме вчасно! — доброзичливо пробурмотіла стара і трохи нагнала корову, аби та відійшла в інше місце.

Тварина слухняно перейшла трохи вбік і продовжувала меланхолічно жувати. Аби ж мала б людський розум і пихату вдачу, луснула б від марнославства — адже саме від таких корів-переселенців згодом пішов завод «червоної німецької»[3].

Стара наготувала їжі й почала гукати онука. Той довгенько не озивався, а потім прибіг: розгублений, в сльозах.

— Мамо, нам ще не скоро їхати? Моє ґавеня десь устрибало!

— Ото більшого б лиха не знати! — пробурмотіла стара.

— Ну що Ви, мамо? Дитині ж шкода! — зупинила її донька.

А до сина звернулась співчутливо:

— Заспокойся, синку! Прилетить. Їсти захоче і прилетить. А ми ще довго стоятимемо, не хвилюйся. Сідай попоїж.

Але Вольдемар відійшов в бік галявини та почав розсувати високу розкішну траву, що її зростили рясненькі дощі.

І згодом з гущавини якось боком-боком прискакало ґавеня, тримаючи щось у дзьобі. Хлопчик миттєво заспокоївся. Підставив долоню — і в неї впав чималенький окатиш бурштину.

— Мамо, мамо! Пташеня повернулося! Дивись, що воно знайшло! — озвався радісно до неньки.

— Що воно там таке? Горіх, чи що? — поцікавилась старенька.

Дочка додивилась і відповіла:

— Та ні. Це ж бурштин! Та ще й не простий. Глянь-но! Там застигла цикада.

Вольдемар нетерпляче простягнув руку:

— Де, де? Покажи! А що воно таке?

— О, тепер ти під